Ці монотонні звуки навівали молодій жінці спомини про дитячі дні, про пансіонські часи. Вона згадувала високі свічники на вівтарі, що здіймались над вазами з квітками і ковчегом з колонками, їй захотілось, як колись, замішатися в довгий ряд білих покривал, серед яких чорніли де-де накрохмалені каптури сестер-черниць, схилених над своїми аналоями. По неділях, за обіднею, підіймаючи очі вгору, вона бачила тоді крізь сизуваті хмарки ладану лагідне лице пресвятої діви. Її охопило зворушення: вона відчула себе самотньою, безпорадною, ніби пилинка, завихрена бурею; вона мимохіть попрямувала до церкви, готова на найважчий подвиг благочестя, аби смирити в ньому свою душу, віддатися йому всією своєю істотою.
На майдані Емма зустріла Лестібудуа, який уже зліз із дзвіниці: щоб не гаяти часу, він поспішав вернутись до перерваної роботи і дзвонив до вечерні, коли йому було зручніше. Задзвонивши раніше, ніж треба, він до того ж попередив хлопчаків, що їм час іти на закон божий.
Деякі вже поприходили і грали на цвинтарних плитах в гилки. Інші посідали верхи на огорожу і пацали ногами, збиваючи черевиками вершечки кропиви, що буйно розрослася по краях цвинтаря. Тільки й зелені було, що попід муром: далі йшов усе камінь, завжди припорошений пилом, скільки б сторож не махав мітлою.
Скрізь по могилках бігали діти в черевиках на босу ногу, ніби то був паркет, насланий спеціально для них, і їхніх веселих голосів не могло заглушити гудіння дзвона. Те гудіння вже завмирало, — скорочувались розмахи товстої вірьовки, що звішувалась із дзвіниці і волочилась кінцем по землі. Протинаючи повітря скісним льотом, шугали щебетливі ластівки і щезали в гніздечках, що жовтіли під черепичним карнизом. В глибині церкви блимала лампада — просто гніт від каганця у підвішеній склянці. Її світло здавалося здалеку білою плямою, що плавала по оливі. Довгий сонячний промінь пронизував увесь неф, від чого в кутках і бокових приділах було ще темніше.
— Де панотець? — спитала пані Боварі у хлопчика, який бавився тим, що розхитував і без того хитке поруччя.
— Зараз прийде, — відповів той.
І справді, двері в церковному будинку рипнули, і на порозі показався абат Бурнізьєн. Діти побігли, штовхаючись, до церкви.
— Оці ще мені одірвиголови, — пробуркотів священик, — все вони отак.
І він підняв розшарпаний катехізис, на який наступив був ногою.
— Ніякої тобі пошани…
Але, побачивши пані Боварі, він сказав:
— Даруйте, я вас не помітив.
І, поклавши катехізис у кишеню, зупинився, крутячи в пальцях важкий ключ від ризниці.
Проміння призахідного сонця било йому просто в обличчя, і ластикова сутана, лиснюча на ліктях і обтріпана знизу, здавалась світлішою. На широких грудях вздовж ряду ґудзиків тягнулись плями від жиру й тютюну; особливо густо було їх нижче стоячого комірця, на який складками звисало його червоне воло. Обличчя його було вкрите буйним жовтуватим ластовинням, яке щезало в шорсткій щетині сивіючої борідки. Він щойно встав од обіду і гучно сопів.
— Як ся маєте? — спитав він Емму.
— Погано, — відповіла вона. — Важко мені.
— І мені теж, — сказав священик. — Ці перші жаркі дні так розслабляють. Що вдієш? Ми народжені, щоб страждати, мовляв святий Павло. А що думає про це пан Боварі?
— А що він! — зневажливо махнула рукою Емма.
— Та ну! — здивувався добряк. — Невже він вам нічого не прописує?
— Ах, — зітхнула Емма, — земні ліки мені не поможуть.
Але кюре весь час заглядав у церкву, де хлопці, стоячи навколішки, штовхали один одного в плече і падали, як карткові солдатики.
— Я хотіла б знати… — знову почала вона.
— Ти в мене сьогодні заробиш, Рібуде! — гукнув сердито кюре. — Ось я тобі вуха намну, поганий хлопчисько.
І він повернувся до Емми:
— Це син тесляра Буде; батько-мати — люди з достатком і попускають йому велику волю. А коли б він захотів — добре б міг учитись. Дуже здібний хлопчина! То я на нього жартома кажу Рібуде (як ото звуться гори, знаєте, по дорозі в Маром). То, значить, гори Рібуде, а я на хлопця кажу горе Рібуде… Ха-ха-ха! Якось я розповів про свій каламбур його превелебності, і він засміявся… зволив засміятися. Ну, а як ся має пан Боварі?
Емма, здавалось, не слухала.
— Напевно, дуже зайнятий, як і завжди? — провадив її співрозмовець. — Адже нікому стільки не доводиться працювати на всю парафію, як мені та йому. Тільки він зціляє тіло, — вибухнув кюре густим сміхом, — а я — душу.