Емма благально подивилася на нього.
— Так… — сказала вона. — Ви допомагаєте всім страждущим.
— Ох, і не кажіть, пані Боварі! От сьогодні вранці мені довелося їхати аж у Нижній Діовіль, а все через корову. Обдулась, бідолашна, а люди думають, що з пристріту. Щось у них усі корови… пробачте! Лонгмар! Буде! Ви чуєте, що я вам кажу, шибеники!
І він прожогом кинувся в церкву.
Хлопчаки юрмилися довкола високого аналоя, вилізали на паламареву табуретку, розгортали часослов, а дехто вже підкрадався до сповідальні. Але тут на пустунів налетів кюре, частуючи їх направо й наліво запотиличниками. Він хапав їх за шкірки, підіймав угору і з розмаху ставив навколішки, ніби хотів увігнати їх у кам'яну підлогу. Утихомиривши дітей, він повернувся до Емми.
— Так, — сказав він і, затиснувши в зубах кінчик великого ситцевого носовичка, став розгортати його. — Бідні, бідні наші селяни…
— Є і крім них нещасні, — відповіла Емма.
— Авжеж! Наприклад, міські робітники.
— Ні, не вони…
— Е, не кажіть! Я сам знав немало бідних матерів сімейств, жінок благочестивих, мало не святих. І от вони не мали хліба…
— Ну, а ті, — заговорила Емма, і куточки уст її болісно скривилися, — а ті, панотче, у яких є хліб, але нема…
— Дров на зиму? — перехопив священик.
— Ет, що дрова!
— Як-то, що дрова? А мені здається, що коли людина сита, вдіта, в теплі, в добрі… то, кінець кінцем…
— Боже мій, боже мій! — зітхнула Емма.
— Вам недобре? — спитав кюре і заклопотано підійшов до неї. — Мабуть, з'їли чогось такого… Пані Боварі, вам треба піти додому та випити трохи чаю, то й полегшає, або й холодної води з цукром — воно помагає.
— А що хіба? — спитала Емма, ніби прокинувшись від забуття.
— Ви провели рукою по лобі. То я подумав, що вам недобре.
Потім, схаменувшись, сказав:
— Але ви питали в мене про щось? Про що ж пак? Я й забув.
— Та ні, нічого, нічого, — повторяла Емма. І погляд її, що блукав навколо, спинився раптом на старому чоловікові в сутані. Обоє мовчки дивилися одне одному в вічі.
— Ну, тоді пробачте, пані Боварі, — сказав нарешті служитель церкви, — обов'язок передусім. Треба мені ще попрацювати з моїми шибайголовами. Скоро день їх першого причастя. Боюсь, щоб не вийшло якогось сюрпризу. Ось чому від самого вшестя я по середах учу їх додатково. Бідні дітлахи! З самого пуп'яночку треба настановляти їх на путь праведний, як сам господь заповідав нам устами свого божественного сина… Доброго здоров'я, ласкава пані; моє шанування панові доктору.
І він увійшов у церкву, приклякнувши на хвилю на порозі.
Емма бачила, як він, важко ступаючи, трохи схиливши голову набік, ішов, розставивши руки, і зник десь між подвійним рядом лавок.
Тоді вона повернулась кругом на закаблуках, як маріонетка на стрижні, і попрямувала додому. Але ще довго долітали до неї ззаду дзвінкі голоси дітвори і грубий бас кюре:
— Ти християнин?
— Так, я християнин.
— Хто зветься християнином?
— Той, хто, прийнявши хрест святий… хрест святий… хрест святий…
Тримаючись за поручні, Емма піднялась по сходах і, як тільки опинилась у себе в кімнаті, впала у крісло.
Блідаве світло м'яко й хвилясто струмилося крізь шибки. Меблі здавались іще більш непорушними, ніж завжди, і губились у сутіні, мов у темрявому океані. Вогонь у каміні погас, безнастанно цокав годинник, і Емма дивувалась мимоволі, як речі можуть бути такі спокійні, коли в неї на душі так буряно, так хвильно. А між вікном і робочим столиком невпевнено дибала в своїх плетених черевичках маленька Берта, силкуючись підійти до матері і вхопитися за стрічки її фартуха.
— Не лізь! — сказала Емма, відсторонюючи її рукою.
Але дівчинка знову підійшла ще ближче до її колін; упершися в них рученятами, вона дивилась на матір великими голубими очима, і з рота її тоненькою цівкою стікала слина на Еммин шовковий фартух.
— Не лізь! — роздратовано повторила мати.
Її вид так налякав дитину, що та аж заплакала.
— Та кажу ж тобі, не лізь! — і Емма пхнула дівчинку ліктем.
Берта впала біля комода і вдарилась об мідну скобку; вона подряпала собі щоку, виступила кров. Пані Боварі кинулась підіймати її, сіпнула за шнурок дзвінка так, що мало не порвала, щосили гукала служницю і вже почала проклинати себе, як нагодився Шарль. Він прийшов додому на обід.
— Подивись, мій друже, — сказала Емма спокійним голосом, — мала гралася, упала й забилась.