Спомин про Леона став відтепер ніби осередком її нудьги; він палахкотів у її серці дужче від вогнища, покинутого мандрівниками на снігу серед степу. Вона кидалась до нього, припадала, обережно ворушила це багаття, що ось-ось мало погаснути, вона скрізь шукала — чим би підтримати полум'я. Найдальші згадки й найсвіжіші події, все, що вона відчувала, і все, що уявляла, жадання втіхи, що розвіювались по вітру, й сподіванки щастя, що тріщали у вогні сухим хмизом, свою безплідну чесноту, свої знебулі мрії, свій буденний домашній дріб'язок, — усе вона збирала, все згрібала докупи, щоб розпалити свою журбу.
Проте вогонь незабаром ущух — чи то нічому було вже горіти, чи то навалено було забагато. Кохання мало-помалу погасло в розлуці, жалі притупились од звички, і заграва пожежі, яка багрянила бліді виднокруги її душі, взялася тінню й розплилася внівець. У напівсні, що змагав Еммину свідомість, відраза до чоловіка видавалась їй навіть тугою за коханим, а пал ненависті — теплом ніжності; та ураган усе віяв і віяв, пристрасть перегоряла на попіл, і ніде було шукати ні ради, ні просвітку — звідусіль її огортав безпроглядний морок і наскрізь пронизував крижаний холод.
І тоді знов, як у Тості, почалися погані часи. Тепер Емма вважала себе ще нещаснішою, ніж раніше, бо вона пізнала горе і була пересвідчена, що йому не буде краю.
Жінка, яка прирекла себе на такі жертви, має право дозволити собі хоч якісь примхи. Емма купила готичний ослінчик для молитви і за місяць витратила чотирнадцять франків на лимони для полірування нігтів, замовила собі в Руані блакитну кашемірову сукню, вибрала в Лере найкращий шарф; ним вона перев'язувала талію поверх капота і, позачинявши віконниці, лежала в такому вбранні на кушетці з книжкою в руках.
Вона часто стала міняти зачіски: то викладе волосся по-китайському, то пустить м'якими локонами, то заплете в дрібушки, а то зробить косий проділ і підгорне волосся по-чоловічому.
Їй заманулося навчитися італійської мови, і вона накупила словників, придбала граматику, дістала паперу; бралася вона й за серйозні книжки — з історії та філософії. Серед ночі Шарль схоплювався часом спросоння, думаючи, що його кличуть до хворого.
— Я зараз, зараз, — бурмотів він.
А то Емма витирала сірника — засвітити лампу. Але з читанням велося так само, як і з вишиванням, якого чимало валялося недокінченого в комоді: Емма брала книжку, кидала й переходила до іншої.
З нею траплялись і справжні припадки, під час яких вона була здатна на всякі безрозсудства. Одного разу вона поспорила з чоловіком, що вип'є чарку горілки; Шарль мав необережність прийняти парі, і вона випила одним духом ту горілку всю до краплі.
Емму ніколи не бачили веселою, хоч йонвільські дами ославили її вітрогонкою. В куточках уст у неї пролягла нерухома складка, як у старої діви чи невдахи честолюбця. Вона була бліда-бліда, аж прозора; шкіра на носі стягнулась до ніздрів, а погляд був якийсь невиразний. Знайшовши в себе на скронях три сиві волосинки, вона стала говорити про старість.
Часто на неї нападали млості. Одного дня сталося навіть кровохаркання, і коли стривожений Шарль заходився клопотатись коло неї, вона сказала йому:
— Ат, велике діло!
Шарль пішов до кабінету. Сів у своє робоче крісло, під френологічною головою, сперся ліктями на стіл і заплакав.
Потім він викликав до Йонвіля свою матір і подовгу радився з нею щодо Емми. Як тут бути, що робити — вона ж і слухати не хоче про лікування.