— Знаєш, чого твоїй жінці треба? — одно говорила мати. — Діла хорошого, роботи рукам! Працювала б вона, як інші, щоб заробити на прожиток, то де б і ділися оті її примхи. А так на безділлі і лізуть у голову різні химери…
— Та в неї ж є заняття, — заперечував Шарль.
— Добре мені заняття! Тільки й того, що читає всякі романи та мерзенні книжки, безбожні писання, які по-вольтер'янському висміюють священиків. Та все це ще квіточки, мій сину, а ягідки будуть: хто в бога не вірить, той погано кінчає!
Таким чином вирішено було не давати Еммі читати романів. Це було не легко зробити. Проте стара мати залюбки взялася за діло: проїздом через Руан вона обов'язково зайде до власника читальні й запропонує закрити Еммин абонемент. А якщо бібліотекар, цей отруйник моралі буде противитися, то хіба вона не знайде на нього управи в поліції?
Свекруха й невістка розпрощалися сухо. За ті три тижні, що вони прожили разом, між ними не було сказано й двох слів, якщо не рахувати звичайних привітань та запитань при зустрічах за столом і перед сном.
Пані Боварі-мати поїхала додому в середу; цього дня в Йонвілі буває базар.
З самого ранку майдан був захаращений селянськими бідарками; перекинуті на задок, догори голоблями, вони тяглися вздовж будинків від церкви аж до трактиру. По той бік вишикувались ятки під брезентом, де торгували ситцем, вовняними ковдрами й панчохами, обротями й голубими стьожками в пучках, що маяли кінчиками на вітрі. Долі, поміж пірамідами яєць і кошиками з сиром, звідки стирчала липка солома, навалено було всякого залізного товару; побіч із рільничими машинами кудкудакали в пласких клітках кури, вистромляючись головами з-за ґрат. Люди юрмилися чогось на одному місці — як затялися не сходити з нього, і мало не продавили вітрину аптеки. По середах тут завжди було багато людей; всі товпилися сюди не стільки за ліками, скільки за медичними порадами — така голосна була в околишніх селах слава добродія Оме. Його непохитний апломб засліплював селян. Для них цей аптекар був усім лікарям лікар.
Емма сиділа в своїй кімнаті край вікна (а сидіти там їй доводилось частенько: в провінції вікно заміняє театр і бульвар) і знічев'я дивилась на юрбу селюків, коли раптом помітила якогось пана в зеленому оксамитовому сюртуку. На руках у нього були модні жовті рукавички, які дещо контрастували з його крагами, а прямував він до лікаревого дому; слідом за ним ішов похнюпившись якийсь дядько.
— Хазяїн дома? — спитав пан у Жюстена, що розмовляв на порозі з Фелісіте.
Він подумав, що хлопець служить у лікаря.
— Скажи, що його хоче бачити пан Родольф Буланже де Ла Юшетт.
Відвідувач додав до свого прізвища назву маєтку не з дворянських хвастощів, а просто для того, щоб дати про себе належне поняття. Справді, Ла Юшетт — це був маєток в околицях Йонвіля, в якому він купив панський будинок і дві ферми; управляв ними сам, хоч господарством клопотався не дуже-то. Він був ще нежонатий і мав, говорили, не менше п'ятнадцяти тисяч ренти!
Шарль вийшов до приймальні. Пан Буланже показав йому свого конюха: той хотів, щоб йому пустили кров, бо по всьому тілу в нього так як мурашва лазить.
— Оце мені тільки й пособить, — правив він своє, коли його стали розраювати.
Тоді Боварі велів принести бинт і попрохав Жюстена потримати таз. Помітивши, що селянин при цьому зблід, він підбадьорив його:
— Не бійся, голубе!
— Та чого там, — відказав той, — давайте!
І браво простягнув лікареві своє ручище. Кров цівкою вдарила з-під ланцета, оббризкавши стінку таза зокола.
— Держи ближче! — гукнув Шарль на Жюстена.
— Ти диви! — говорив селянин. — Ну й здорово цебенить, прямо тобі дзюрком так і б'є! Та червона-червона, це добре, еге ж?
— Та як коли, — відповів лікар. — Буває, що зразу нічого-нічого, а потім людина раптом зомліває. Особливо отакі здоров'яки.
Тут дядько як стій упустив футляр ланцета, що крутив був у руці, плечі йому так пересмикнуло, що аж спинка стільця затріщала, а шапка впала додолу.
— Так я і знав, — промовив Боварі, затискаючи вену пальцем.
Таз затремтів у руках у Жюстена, коліна йому підломились, він побілів на лиці.
— Жінко, жінко! — загукав Шарль.
Емма бігом спустилась по сходах.
— Оцту давай! — кричав Боварі. — От біда мені з ними — обидва зразу!
Він так розхвилювався, що ледве зміг накласти пов'язку.
— Нічого страшного! — спокійнісінько сказав пан Буланже, підтримуючи зомлілого Жюстена.
Він посадовив його на стіл і притулив спиною до стіни.