Тим часом Родольф піднявся з пані Боварі на другий поверх мерії, в залу засідань; там нікого не було, і він заявив, що звідси буде дуже добре і зручно дивитися. Він узяв три табуретки, що стояли коло овального столу під бюстом монарха, присунув їх до вікна, і вони сіли поряд.
На естраді заворушились, про щось говорили пошепки, ніби радились. Нарешті пан радник підвівся. Тепер уже було відоме й переходило з уст в уста його прізвище — Льєвен. Перегорнувши свої папери і пильно вглядаючися в них, він почав:
— Шановне панство!
Дозвольте мені насамперед (тобто перше, ніж я почну говорити з вами про властиву мету наших сьогоднішніх зборів, і я певен, що всі ви поділяєте мої почуття), дозвольте мені, кажу, насамперед висловити щиру подяку нашій верховній владі, нашому монархові, панове, нашому володарю, нашому улюбленому королю, який особисто піклується про всебічне процвітання як усієї країни загалом, так і кожного її жителя зокрема, який твердою і водночас мудрою рукою веде державний корабель серед численних небезпек розбурханого моря, уміючи приділяти належну увагу миру й війні, торгівлі й промисловості, сільському господарству і науці та мистецтву.
— Краще буде, — сказав Родольф, — коли я трохи відсунуся назад.
— А то чому? — спитала Емма.
Але саме в цей момент голос радника зазвучав особливо голосно.
— Відійшли в минуле ті часи, панове, — декламував він, — коли громадянські чвари заливали кров'ю площі наших міст, коли власник, негоціант і навіть робітник, засинаючи увечері мирним сном, здригався на саму думку, що він може прокинутися від дзвонів на сполох і криків на ґвалт, коли знахабнілі крамольники своїми підривними гаслами розхитували підвалини…
— Мене можуть побачити знизу, — відповів Родольф, — і тоді доведеться цілих два тижні просити пробачення, а при моїй лихій репутації…
— Ну, ви зводите наклеп на самого себе, — перебила Емма.
— Ні, правда, в мене жахлива репутація, клянуся.
— Але, панове, — вітійствував далі радник, — коли, відвернувшись пам'яттю від цих похмурих картин, я кину оком на сучасний стан нашої прекрасної батьківщини, — що я побачу? Скрізь процвітають торгівля і ремесла; скрізь нові шляхи сполучення, пронизуючи, подібно до нових артерій, організм держави, встановлюють нові зв'язки; відновили свою діяльність наші великі промислові центри, зміцніла релігія всміхається всім серцям; наші порти повніють кораблями, відроджується довіра, і нарешті Франція знову вільно дихає!
— А втім, — додав Родольф, — можливо, з точки зору «світу», люди й мають рацію.
— Як так? — спитала Емма.
— Ах! — зітхнув Родольф. — Хіба ви не знаєте, що є душі, які завжди страждають? Вони шукають то мрії, то дії, то найчистіших почуттів, то найбезумніших насолод, — і так чоловік вдається в різні фантазії та шаленства…
Тоді Емма подивилася на нього, як на мандрівника, що побував у екзотичних краях, і промовила:
— А ми, бідні жінки, не маємо навіть цієї розваги.
— Невесела це розвага — в ній не знайдеш щастя.
— А хіба воно взагалі буває? — спитала Емма.
— Так, колись воно приходить, — відповів Родольф.
— І ви зрозуміли це, — говорив радник, — ви, хлібороби і сільські робітники; ви, мирні піонери цивілізації; ви, поборники прогресу і моральності! Ви зрозуміли, кажу, що політичні завірюхи жахливіші за атмосферні грози…
— Колись воно таки приходить, — повторив Родольф, — приходить несподівано, коли ти вже зовсім зневірився в ньому. Тоді виднокруги враз ніби ширшають і чується якийсь голос: «Ось воно!» І ти відчуваєш потребу довірити цій людині все своє життя, все віддати, всім пожертвувати! Не треба ніяких освідчень — душа душу розуміє й так. Вони вже бачили одне одного у мріях. (Він дивився при цьому на неї.) Ось він, нарешті, той скарб, якого ви так довго шукали! Ось він, перед вами — блищить, грає, міниться! І все-таки ще сумніваєшся, ще не наважуєшся вірити, ще стоїш засліплений, ніби вийшов з темряви на світло…
Вимовивши ці слова, Родольф довершив їх пантомімою. Він провів рукою по обличчю, ніби в нього запаморочилась голова, потім упустив свою руку на Еммину. Вона забрала свою руку. А радник усе читав:
— І хто здивується цьому, панове? Хіба тільки який-небудь сліпий, що з головою загруз — я не боюся вжити цього виразу, — загруз у болоті забобонів старих часів і зовсім не розуміє духу хліборобського населення. Де, справді, ми можемо знайти більше патріотизму, більше відданості спільній справі — одне слово, більше розуму, ніж на селі? Я маю на увазі, панове, не поверховий розум, не жалюгідні брязкальця бездіяльних голів, але той глибокий і поміркований розум, який передусім і понад усе простує до певної корисної мети, сприяючи тим самим вигоді кожної окремої особи, а значить, і загальному добробуту та могутності держави, що є плодом поваги до законів і неухильного виконання обов'язків…