— Ну, завів, — сказав Родольф. — Все обов'язок та й обов'язок — смерть не люблю цієї балаканини. Щось багато їх розвелося, отих старих йолопів у фланелевих жилетах та святенників із чотками і грілками — вони всім уже вуха протуркали тим «обов'язком». Обов'язок… А що таке обов'язок? Обов'язок — це почувати велич, кохати красу, а не схилятися перед суспільними умовностями з усіма їхніми мерзотами.
— Одначе… одначе… — заперечила пані Боварі.
— Та ні ж бо! До чого це — повставати проти пристрастей? Хіба є що прекрасніше на світі? Хіба не пристрасті є джерелом героїзму, ентузіазму, поезії, музики, мистецтва, всього-всього?
— Але ж ми мусимо, — сказала Емма, — хоч трохи зважати на думку світу, коритися його моралі.
— Бачите, існують дві моралі, — відповів Родольф. — Є мораль дрібна, умовна, людська, — вона мінлива, повзуча і криклива, як оце збіговище дурнів, що ви бачите перед собою. Але є й інша, вічна мораль — вона сяє навколо нас, як ця чудова природа, вона ясніє над нами, як це погідне блакитне небо.
Пан Льєвен витер губи носовою хусточкою і заговорив знову:
— Чи треба вам, мої панове, доводити корисність сільського господарства? Хто ж задовольняє всі наші потреби? Хто дає нам усе необхідне для існування? Може, не хлібороб? Ні, панове, хлібороб! Це він, засіваючи працьовитою рукою ріллю наших родючих нив, вирощує зерно, яке, будучи роздрібнене й розмелене дотепними пристроями, виходить з них під іменем борошна, а потім перевозиться до міст і потрапляє до пекаря, який і готує з нього їжу, що живить і багатого, і убогого. Не хто ж, як хлібороб, вигодовує на пасовищах численні отари, що дають нам одежу. Що б ми носили, що б ми їли, панове, якби не хлібороб? Та навіщо, панове, ходити далеко за прикладами? Хто з вас не задумувався про те, яку величезну користь маємо ми з тієї скромної істоти, що, прикрашуючи наші пташарні, дає нам водночас пухові подушки для постелі, і сочисте м'ясо для стола, і, на додаток, яйця! Я б ніколи не скінчив своєї промови, якби став докладно перелічувати всі ті розмаїті продукти, які, ніби щедра мати, що обділяє рідних дітей, дарує нам дбайливо оброблена земля. Тут — виноград, там — яблука на сидр, далі — рапс, а он — сир. А льон? Не забувайте про льон, панове! Адже в останні роки льонарство набрало в нас великого значення, і я ще зверну на нього вашу особливу увагу.
Але закликати до уваги не було ніякої потреби — у натовпі й без того всі пороззявляли роти, ніби ковтаючи слова радника. Тюваш, який сидів поруч з ним, слухав, витріщивши очі; пан Дерозере час від часу заплющував очі; а далі, тримаючи між колін свого сина Наполеона, сидів аптекар; щоб не пропустити жодного слова, він приставив до вуха долоню трубкою. Інші члени жюрі схвально покивували головами, поволі опускаючи підборіддя у викот жилета. Під естрадою стояли «вільно» пожежники, спершись на рушниці; один Біне, виструнчившись і відставивши лікоть, тримав шаблю «на караул». Можливо, він і слухав промовця, але не міг нічого бачити, бо козирок каски зсунувся йому на самий ніс. У його помічника, молодшого сина Тюваша, каска була ще більша, просто-таки величезна; вона хилиталась у нього на голові, і з-під неї стирчав кінчик ситцевої хустки. Юнак лагідно, по-дитячому усміхався з-під козирка, і піт буйними краплями виступав на його блідому обличчі — втішеному, втомленому й сонному.
Площа й будинки навколо неї захрясли народом. Люди обліпили всі вікна і всі двері, а Жюстен так і прикипів біля аптечної вітрини, захопившись незвичайним видовищем.
Дарма що було тихо, голос пана Льєвена губився в повітрі. Долітали тільки окремі уривки фраз, переривані совганням стільців у юрбі; потім ззаду раптом чулося протягле мукання бика або мекання ягнят, що перегукувались із кутка в куток. То пастухи підігнали скотину ближче, і тварини час від часу подавали голос, злизуючи язиком якусь травинку чи листочок, що пристали до морди.
Родольф присунувся до Емми і швидко зашепотів: — Невже вас не обурює ця змова людей? Чи є хоч одне почуття, якого б вони не засуджували? Найблагородніші інстинкти, найчистіші симпатії вони переслідують, обкидають болотом. І якщо двом нещасним душам пощастить нарешті зустрітися, все влаштовано так, щоб вони не могли злитися. Але вони змагатимуть до цього, напружуватимуть свої крила, зватимуть одне одного. Даремні всі перешкоди! Раніше чи пізніше — за півроку а чи за десять літ — кохання таки з'єднає їх, бо так судилося долею, бо вони створені одне для одного.