— Ну, ще трошечки! — підбадьорював він. — Ще одно зусилля!
Пройшовши ще кроків із сто, вона знову зупинилась; крізь вуаль, що спускалася навскоси з її чоловічого капелюха до пояса, лице її виднілося в голубуватій прозорості; воно ніби плавало в хвилях блакиті.
— Куди ж ми йдемо?
Він не відповідав. Вона уривчасто дихала. Родольф роззирався навкруги, покусуючи вуса.
Вони вийшли на широку галявину, де була вирубана памолодь. Сіли на вивернуте дерево, і Родольф почав говорити їй про своє кохання.
Він не лякав її відразу гучними фразами, а говорив спокійно, поважно, з сумом.
Емма слухала його, схиливши голову, і тихенько ворушила кінчиком ботика тріски на землі.
Але, коли він промовив:
— Хіба тепер у нас з вами не одна доля?
Вона відказала:
— Ні, ні! Ви ж самі знаєте. Це неможливо.
Вона встала й рушила. Він схопив її за руку. Вона спинилась. І, подивившись на нього довгим, голубливим, зволоженим поглядом, швидко сказала:
— Ах, годі про це говорити… Де наші коні? Їдьмо назад.
У нього вирвався жест гніву й досади. Емма повторила:
— Де наші коні? Де коні?
Тоді він, усміхаючись якоюсь чудною усмішкою, пильно дивлячись на Емму і зціпивши зуби, розставив руки й пішов на неї. Вона затремтіла й подалася назад.
— Ой, я боюся, — шепотіла вона. — Не займайте мене, їдьмо додому.
— Ну, що ж, коли так… — відповів він, міняючись на лиці.
І відразу став знову шанобливим, ласкавим і стриманим. Вона подала йому руку, й вони пішли назад.
— Що це вам сталось? — питав він. — Скажіть мені. Я не розберу. Ви, певне, не так мене зрозуміли. В моїй душі ви — як мадонна на п'єдесталі, високому, недосяжному й недоторканному. Але без вас я жити не можу! Мені треба ваших очей, вашого голосу, вашої думки. Будьте мені за друга, за сестру, за ангела!
І, простягнувши руку, він обійняв її за стан. Емма зробила мляву спробу звільнитися. Він усе не пускав її і йшов по стежці.
Але ось вони почули, що їхні коні щипають листя на деревах.
— О, ще хвилечку, — прохав Родольф. — Не їдьмо ще! Побудьмо тут!
І він повів її за собою понад ставком, вкритим ряскою. В очереті причаїлися прив'ялі квітки латаття. Сполохані жаби метнулися з-під їхніх ніг наввистрибки в воду.
— Що я роблю, що я роблю, — говорила Емма. — Слухати вас — це ж безумство.
— Чому?.. Еммо! Еммо!
— Родольфе!.. — промовила протягло молода жінка, схилившися до нього на плече.
Сукно її амазонки чіплялось за оксамит його піджака. Вона відкинула назад голову, її біла шия роздулась від глибокого зітхання, — і, напівнепритомна, вся в сльозах, здригаючись і ховаючи обличчя, вона віддалася.
На землю лягали вечірні тіні; скісне проміння сонця сліпило їй очі, продираючись крізь віття. Круг неї тут і там, на листі й на землі танцювали жмурки світла, ніби скрізь пурхали колібрі й роняли на льоту дрібне пір'я. Стояла глибока тиша; Еммі здавалося, що з дерев точиться щось ніжне та солодке; вона відчула, як знову забилося в неї серце, як кров гарячим струменем шумує в неї в жилах. Та ось до її слуху донісся здалеку, з-над лісу, з горбів, якийсь невиразний протяглий крик, чийсь співучий голос, і вона мовчки стала прислухатись, як він, ніби музика, зливався з останнім бринінням її зворушених нервів. Родольф, з сигарою в зубах, зв'язував порваний повід, підрізаючи кінці кишеньковим ножиком.
Вони поверталися до Йонвіля тією самою дорогою. Ось залишилися на болотистій землі сліди їхніх коней, що йшли поруч, ось ті самі кущі, ті самі камені в траві. Ніщо навкруги них не змінилось, але Еммі здавалося, ніби світ не той став, ніби гори й долини помінялись місцями. Родольф іноді нахилявся до неї, брав її руку й цілував.
Вона була чарівна в сідлі! Тонкий стан випростаний, коліно трохи зігнуте на гриві, лице розчервоніле від свіжого повітря й надвечірнього багрянцю неба.
В'їхавши в містечко, вона загарцювала по бруку. На неї виглядали з вікон.
За обідом Шарль відзначив, що вона виглядає чудово; став розпитувати її за прогулянку, але Емма ніби не чула його слів; вона нерухомо сиділа над тарілкою, спершись ліктями на стіл, освітлений двома свічками.
— Еммо! — озвався Шарль.
— Що?
— Знаєш, сьогодні я заїздив до пана Александра. У нього є стара кобилка, ще зовсім гарна, от тільки що з пролисинами на колінах. Я певен, що її віддадуть за якусь сотню екю… — І додав: — Я подумав навіть, що це буде тобі приємно, і залишив її за собою… купив, коротше кажучи… Добре я зробив, га? Та скажи ж хоч слово!
Емма ствердно кивнула головою… Минуло чверть години, вона спитала: