Прощання щоразу тривало добрих чверть години. Емма плакала; їй хотілось би ніколи не покидати Родольфа. Її тягла до нього якась необорна сила, і ось одного разу, коли вона знову несподівано з'явилась, він прикро нахмурився.
— Що тобі? — допитувалась Емма. — Ти хворий? Скажи мені.
Кінець кінцем він заявив їй з серйозним виглядом, що її відвідини робляться нерозважливими і що вона компрометує себе.
X
Мало-помалу ці побоювання Родольфа передалися й Еммі. Спершу кохання сп'янило її, і, крім нього, вона ні про що не думала. Але тепер, коли вона не могла жити без нього, вона боялася втратити бодай часточку його, боялась, щоб його ніщо не потривожило. Повертаючись від коханця, вона кидала навколо неспокійні погляди, придивляючись до кожної постаті, що з'являлася на обрії, до кожного селянського віконця, звідки її могли помітити. Аби де почулись чиїсь кроки, брязкіт плуга, — вже вона спинялась, блідіша й тремтливіша, ніж листя тополь, що шаруділи в неї над головою…
Одного ранку, повертаючись додому, вона раптом помітила довгу цівку рушниці, яка, здавалось, націлилася просто в неї. Вона стирчала з невеликої бочки, приваленої сіном, на краю канави. В Еммі все так і похололо, проте вона все ж ішла вперед, коли раптом із бочки вискочив якийсь чоловік, як ото чортики на пружині вискакують з коробки. На ньому були гетри до колін, насунутий на очі кашкет; губи в нього тремтіли й ніс почервонів. То був капітан Віне, який вийшов полювати на диких качок.
— Треба було гукнути здалеку! — закричав він. — Коли бачиш рушницю, завжди слід попередити.
Цим викриком акцизник намагався приховати власний переляк. Справа в тому, що спеціальним розпорядженням префекта заборонялося полювати на диких качок інакше, як із човна, і пан Біне, при всій своїй повазі до законів, виступав тут у ролі правопорушника. Тим-то він і боявся, щоб його, бува, не застукав польовий сторож. Але цей страх лише додавав йому охоти, і, сидячи в бочці, він був у захопленні від своєї щасливої вигадки.
Коли він побачив Емму, у нього мов гора з пліч звалилася; він зразу ж зав'язав розмову:
— А надворі холодненько; вітер питає!
Емма не відповідала. Він вів далі:
— А що це ви сьогодні вийшли спозаранку?
— Та я, — збентежилась Емма, — ходила до мамки, де моя дочка.
— А, так-так… А я ось, бачите, з самого світу сиджу тут, але погодка, як на зло, видалась така, що, мабуть…
— До побачення, пане Біне, — перебила Емма, відвертаючись від нього.
— Моє шанування, добродійко, — відповів він сухо і знову заліз у свою бочку.
Емма уже жалкувала, що так обірвала акцизника. Він, безперечно, почне робити різні, не дуже сприятливі для неї висновки. Не можна було вигадати нічого дурнішого за цю історію з мамкою, бо в Йонвілі всі добре знали, що маленька Боварі вже цілий рік живе при батьках. До того ж у цій околиці ніхто й не жив. Ця дорога вела тільки до Ла Юшетт. Отже, Біне здогадався, куди вона ходила, і мовчати не буде! Ну ясно ж, він усім роздзвонить! І цілий день, до самого вечора, вона мучилась, ламаючи голову над усякими можливими вивертами, а той дурень із мисливською торбиною весь час стояв перед її очима.
Після обіду Шарль, помітивши її стурбований вигляд, запропонував їй піти до Оме, розважитися трохи. І перша людина, яка впала їй у вічі в аптеці, був знову той самий пан Біне! Він стояв перед прилавком, освітлений червоним відблиском лампи, і говорив:
— Дайте мені, будь ласка, пів-унції купоросу.
— Жюстене, — гукнув аптекар, — подай сюди сірчаної кислоти!
І він обернувся до Емми, яка збиралася піднятись до пані Оме:
— Погуляйте тут, не турбуйтеся, вона зараз зійде вниз. Погрійтесь поки що біля грубки… Пробачте… Добрий вечір, докторе! (Аптекар з особливим задоволенням вимовив слово «доктор», ніби, величаючи так іншого, він і себе частково окривав тим урочистим світлом, що випромінював із себе цей титул…) Та гляди мені, Жюстене, не перекинь ступок! Піди краще принеси сюди кілька стільців із їдальні. Ти ж знаєш, що крісел із вітальні виносити не можна.
І, щоб поставити на місце своє крісло, Оме кинувся з-за прилавка, як раптом Біне попрохав іще пів-унції цукрової кислоти.
— Цукрової кислоти? — перепитав аптекар з презирством. — Не знаю, що це за звір такий. Може, ви хотіли сказати — щавлевої кислоти? Адже так, щавлевої?
Біне пояснив, що йому треба якоїсь їдкої речовини, щоб самому приготувати мазь для чистки різних мисливських знарядь. Емма здригнулась.