Емма притулилась до стінки в амбразурі мансарди й стала перечитувати листа з лихим усміхом. Але чим напруженіше вона вдумувалась у нього, тим дужче мішалось їй усе в голові. Вона бачила Родольфа, чула його, обіймала його; серце калатало в неї в грудях, наче таран, усе частіше, все більш переривчасто. Погляд її нестямно блукав, їй хотілося, щоб уся земля запалася. Треба кінчати з усім цим… Що її стримує? Адже вона вільна!
І вона подалася вперед, вона вже поглянула на брук, повторюючи про себе:
«Ну ж бо! Ну!»
Блискучий промінь світла, що підіймався знизу прямо на неї, ніби тягнув у безодню всю вагу її тіла. Їй здавалось, що площа коливається і йде вгору по стінах, а підлогу перехилило в один бік, як корабель під час хитавиці. Емма стояла на самому краєчку, майже перевісившись униз, а навколо хвилював неосяжний простір, її немов заливала вже небесна синява, в бездумній голові ходив напругий вітер, — треба лише подолати останній підсвідомий опір… А токарний верстат чергикав без угаву, ніби кликав її сердитим голосом.
— Жінко! Жінко! — гукав Шарль.
Вона спинилась.
— Де ти там? Ходи сюди.
На думку, що вона ледве уникла смерті, Емма трохи не зомліла від жаху. Вона заплющила очі й здригнулась: хтось торкнув її за рукав. Це була Фелісіте.
— Пані, суп на столі. Пан чекає на вас.
І довелося зійти вниз! Довелося сісти до столу!
Емма спробувала їсти, але їжа не йшла на душу. Тоді розгорнула серветку, ніби хотіла подивитись, як вона заштопана, — і справді почала була рахувати нитки. І раптом згадала про лист. Невже вона його загубила? Де його шукати? Але її знемогла така душевна втома, що вона не спромоглася навіть знайти якусь приключку, щоб устати з-за столу. Потім на неї напав страх: вона боялась Шарля; він, певно, все вже знає! І справді, він якось чудно промовив:
— Значить, ми вже не скоро побачимо пана Родольфа.
— Хто тобі сказав? — аж кинулась Емма.
— Хто мені сказав? — відповів Шарль, трохи здивований її різким тоном. — Жірар. Я зустрів його оце біля «Французької кав'ярні». Пан Родольф уже поїхав або зараз має виїжджати.
Емма хлипнула.
— А що ж тут дивного? Він завжди отак час від часу виїжджає кудись погуляти. А чом би й ні? Сказано, чоловік при грошах, та ще й не жонатий… Взагалі він уміє добре бавитись, наш друг. Гульвіса! Пан Ланглуа розповідав мені…
Але тут увійшла служниця, і він замовкнув з пристойності.
Фелісіте зібрала в кошик порозкидані на етажерці абрикоси. Шарль, не помічаючи, як спаленіла Емма, велів подати їх, узяв тут же одного й надкусив.
— О, знаменито! — сказав він. — Ось на, покуштуй!
І простягнув їй кошика; вона тихенько відштовхнула його руку.
— Ні, ти тільки понюхай! Оце аромат! — не вгавав він, знову підсовуючи кошика до Емми.
— Мені душно! — вигукнула Емма, зірвавшись з місця. Але зусиллям волі вона поборола спазми в горлі й промовила: — Уже пройшло, нічого… Це все нерви! Сідай, їж.
Вона боялась, що її почнуть розпитувати, ходитимуть за нею, і вона так і не зможе лишитись на самоті.
Шарль послухався і взявся знову до абрикосів; кісточки він випльовував собі в руку, а потім складав на тарілці.
Раптом по площі промайнуло швидкою риссю синє тильбюрі. Емма скрикнула і впала навзнак, як мертва.
Справа в тому, що після довгих міркувань Родольф вирішив поїхати до Руана. Але з маєтку Ла Юшетт до Бюші можна було добратись тільки Йонвільським шляхом, що він і змушений був зробити. Емма впізнала його в світлі ліхтарів, що блискавкою розпанахали темряву.
Почувши метушню в домі, прибіг аптекар. Стіл з усім посудом був перекинутий: соус, печеня, ножі, сільниця, олійниця — усе валялось долі. Шарль кликав на поміч, перелякана Берта плакала, а Фелісіте тремтячими руками розшнуровувала панію, в якої корчилось усе тіло.
— Побіжу до лабораторії, — сказав аптекар, — принесу ароматичного оцту.
А коли Емма, нюхнувши з флакона, розплющила очі, Оме сказав:
— Я знав, що допоможе. Воно й мертвого підніме.
— Скажи що-небудь! — благав Шарль. — Скажи що-небудь! Отямся! Це я, твій Шарль, я люблю тебе! Ти впізнаєш мене? Дивись, ось твоя дочка. Поцілуй її…
Дівчинка простягала рученята до матері, хотіла обняти її за шию. Але Емма відвернулася й промовила уривчастим голосом:
— Не треба… нікого!
І знову знепритомніла, її віднесли в ліжко.
Вона лежала горілиць, відкривши рота, склепивши повіки, розкинувши руки, бліда й нерухома, ніби виліплена з воску. З очей у неї бігли сльози, поволі стікаючи на подушку двома патьоками.