То була лісова галявина, ліворуч попід дубом протікав струмок. Селяни й лорди у пледах через плече співали гуртом мисливську пісню; потім прийшов якийсь начальник і, знявши руки до неба, почав заклинати духа зла; потім з'явився другий; потім обидва пішли, а мисливці заспівали ще веселіше.
Емма знову потрапила в казковий світ читаних у дівоцтві книжок, у царство Вальтера Скотта. Вона ніби чула, як крізь туман долинають до неї звуки шотландської волинки, відлунюючись на вересових полянах. Вона пам'ятала роман, і їй легше було розібратись у лібретто та слідкувати за всіма ходами інтриги; а в цей час невловні думки, що зринали в ній, розпливалися в бурхливому прибої музики. Вона віддавалась колисанню мелодій, вона відчувала, як вібрує вся її істота, неначе смички скрипалів ходили по її нервах. У неї аж очі розбігалися, вона не могла намилуватись костюмами, декораціями, дійовими особами, мальованими деревами, що тремтіли, коли хтось попід ними йшов, оксамитними беретами, плащами, шпагами — всією картиною уявлюваної дійсності, що розгорталася в гармонії звуків, ніби в атмосфері іншого світу. Але ось наперед виступила якась молода жінка й кинула гаманця зеленому пажеві. Вона лишилася сама — і тоді дзюрчанням водограю, пташиним щебетом обізвалася флейта. Засмучена Лючія заспівала свою каватину соль-мажор; виливаючи любовні жалі, вона просила в бога крил. Еммі також хотілось тікати від життя, злинути в обійми неба. І раптом з'явився Едгар — Лагарді.
Він відзначався тією розкішною блідістю, що надає палким південцям якоїсь мармурової величавості. Брунатна камізелька щільно облягала його міцну статуру; при лівому боці висів маленький кинджал в карбованій оправі. Лагарді з млосним виразом пускав очі під лоба і виблискував сліпучо-білими зубами. Розповідали, що він лагодив колись човни на пляжі в Біарріці і одного вечора співом своїм причарував якусь польську князівну. Вона витратила на нього весь свій маєток, а він кинув її згодом заради інших жінок. Слава цієї романтичної пригоди тільки підтримувала його артистичну репутацію. Хитрий лицедій примудрявся завжди вставити в рекламу кілька слів про чарівність своєї особи і чутливість своєї душі. Чудовий голос, непохитний апломб, більше темпераменту, ніж інтелекту, більше емфази, ніж ліризму — такі ознаки довершують образ цього гідного подиву шарлатана, що де в чому скидався також на перукаря й тореадора.
Уже з першої сцени він викликав захват публіки. Він палко пригортав до себе Лючію, потім покидав її, потім знову вертався. Коханець неначе ошалів з відчаю: голос його то рокотав гнівом, то вуркотів щось елегійне й безмежно ніжне, мелодії випліскувались у нього з грудей, тужливі, як ридання, і голубливі, як поцілунки. Емма дивилась на нього, перехилившись за бар'єр, і дряпала нігтями оксамитне оббиття ложі. Серце її ніби всотувало в себе ці співучі жалі, що тонко впліталися в густе гудіння контрабасів, мов зойки потопельників у ревіння бурі. Вона впізнавала в них все те сп'яніння, всі ті страждання, від яких мало не вмерла сама. Голос співачки здавався їй тільки відлунням її власних думок, а вся ця чарівлива ілюзія — якоюсь часткою її життя. Але таким коханням не кохав її ніхто на світі. В останній вечір, при місячнім світлі, коли вони казали: «До завтра! До завтра!» — Родольф не плакав, як Едгар… Зал гримів оплесками; довелось повторити все стретто; коханці говорили про квіти на своїй могилі, про клятви, про розлуку, про долю, про надії, і коли вони завмираючими голосами проспівали фінальне «прощай», у Емми вихопився пронизливий крик, який злився з трепетом останніх акордів.
— А за віщо ж, — спитав Боварі, — цей сеньйор переслідує її?
— Та ні, — відповіла Емма, — то її коханий.
— Але ж він присягається помститися на її родині, а той другий, що тільки-но виходив, той казав: «Я Лючію люблю і, гадаю, вона мене любить». Він іще потім пішов під руку з її батьком. Адже її батько — отой бридкий стариган з півнячим пером на капелюсі?
Під час дуету-речитативу, коли Джільберт викладає своєму панові Аштону план підлої інтриги, Шарль побачив фальшиву вінчальну обручку, яка мала обдурити Лючію, і, незважаючи на Еммині пояснення, вирішив, що то був любовний сувенір від Едгара. Зрештою, він і сам признався, що ніяк не може второпати цієї історії, — а все через музику, бо за нею й слів не розбереш.
— То нічого, — сказала Емма, — мовчи вже.