Выбрать главу

— А, добрий день… Як, ви тут?

— Тихо там! — обізвався хтось із партеру: вже починалась третя дія.

— То ви тепер у Руані?

— Так.

— Давно?

— Геть із залу! Вийдіть!

На них обертались люди; вони замовкли.

Але з цього моменту Емма вже не слухала опери: хор гостей, сцена Аштона і слуги, великий дует ре-мажор — усе пройшло для неї ніби на якійсь відстані, інструменти неначе втратили свою звучність, а актори відсунулись кудись далі. Вона згадувала гру в карти в гостях у аптекаря, прогулянку до мамки, читання вголос в альтанці, розмови на самоті біля каміна — все це бідне кохання, таке тихе й довге, таке скромне й ніжне, і проте забуте. Навіщо ж він вернувся? Як воно так склалося, що він знову ввійшов у її життя? Він сидів за нею, спершись плечем на перебірку; його тепле дихання торкалось час від часу волосся Емми, і вона здригалась.

— Ну, як вам, цікаво? — спитав він, нахилившись до неї так близько, що черкнувся кінчиком вуса об її щоку.

Вона відповіла недбало:

— Так собі… Не дуже.

Тоді він запропонував вийти з театру й поїсти десь морозива.

— О ні… Почекаймо трохи! — озвався Боварі. — У неї, бачите, вже волосся розпущене… Мабуть, зараз почнеться трагедія.

Але сцена божевілля зовсім не цікавила Емму, а гра артистки здавалась їй неприродною.

— Надто голосно кричить, — сказала вона, повернувшись до Шарля, який уважно слідкував за спектаклем.

— Так… можливо… трошки, — відповів він ухильно; відверто кажучи, вистава йому дуже подобалась, але разом з тим він завжди поважав думку дружини.

— Яка духота! — зітхнув Леон.

— Просто дихати нічим! — підхопила Емма.

— Тобі недобре? — спитав Шарль.

— Так, душно… Ходім звідси.

Пан Леон обережно накинув їй на плечі довгу мереживну шаль, і всі троє вийшли на набережну й сіли в холодочку перед кав'ярнею.

Спочатку розмова точилася про хворобу Емми, хоч вона кілька разів переривала Шарля, говорячи, що боїться надокучити панові Леону; потім Леон розповів, що приїхав до Руана на два роки попрацювати у великій конторі, щоб краще наломити руку, бо часом у Нормандії трапляються такі справи, що їх не зустрінеш у Парижі. Леон почав розпитувати про Берту, про сім'ю, про тітку Лефрансуа. В присутності чоловіка їм, власне, не було про що говорити, тож розмова швидко урвалася.

Але ось висипала з театру публіка; ідучи по тротуару, всі мугикали або й кричали на все горло: «Лючіє, ангеле небесний!» Тоді Леон, вдаючи з себе знавця, заговорив про музику. Він слухав Тамбуріні, Рубіні, Персіані, Грізі; в порівнянні з ними цей хвалений Лагарді нічого не вартий.

— Проте, — перервав його Шарль, присьорбуючи потроху шербет з ромом, — кажуть, що в останній дії він таки грав знаменито. Я жалкую, що не дослухав, мені вже починало подобатись.

— Зрештою, — зауважив клерк, — він незабаром дасть іще одну виставу.

Але Шарль відповів, що вони вже їдуть завтра.

— Хіба що, — повернувся він до жінки, — ти, може, захочеш лишитись тут сама, кицюню?

При такому несподівано щасливому повороті Леон миттю змінив тактику й почав на всі лади розхвалювати гру Лагарді в фінальній сцені: це щось незвичайне, потрясаюче. Тоді й Шарль став наполягати:

— Ти повернешся додому в неділю. Ну, чого там довго думати! Якщо від усього цього ти почуваєш себе хоч трошки краще, то даремно ти відмовляєшся…

Тим часом столики навколо порожніли. Поряд делікатно зупинився офіціант. Шарль зрозумів і вийняв гаманця, але клерк не дав йому платити і розрахувався сам, брязнувши на мармурову дошку навіть кілька зайвих срібних монет.

— Мені аж незручно якось, що ви… — пробурмотів Боварі.

Леон відповів неуважним і разом з тим дружнім жестом і взяв свого капелюха:

— Отже, домовились. Завтра о шостій.

Шарль іще раз запевнив, що довше він ніяк не може баритись, але ж Еммі ніщо не заважає…

— Бачиш… — усміхнулась вона якось дивно, — я й сама не знаю…

— Ну, гаразд! Подумаєш іще, тоді вирішимо. Завтра видно буде. — І він звернувся до Леона, що проводжав їх: — Ну, тепер ви знову живете в наших краях; сподіваюсь, що ви колись завітаєте до нас обідати?

Клерк пообіцяв зайти обов'язково; як на те, йому треба з'їздити в Йонвіль у справах контори. Коли він прощався з ними в пасажі Сент-Ерблан, годинник на соборі вибив пів на дванадцяту.

Частина третя