Ми пройшли вдвох до вітальні. Там сиділи сестра Зухри зі своїм чоловіком. Посередині кімнати стояла Зухра і дивилася на них рішуче.
Першим тишу порушив чоловік.
— Це добре, що ти прийшла до пані, але ганьба, що ти втекла! — мовив він.
— Ти зганьбила нас на все село! — підхопилася сестра.
— Я вільна і нікому нічого не винна! — гнівно сказала Зухра.
— Якби твій дід зміг приїхати сюди!
— У мене немає нікого після смерті батька.
— Посоромся казати таке. Дід хотів віддати тебе за поважну людину.
— Він хотів мене продати!
— Аллах тобі простить… Їдьмо додому…
— Я не повернуся.
Чоловік хотів щось сказати, однак Зухра випередила його.
— А твоє взагалі тут не кується й не мелеться! Я працюю тут, а не гуляю, й живу на зароблені гроші!
Мені здалося, що вони ладні виказати своє ставлення й до пані, і до її пансіонату, і до фігурки Діви Марії, однак не стали цього робити.
— Зухра — дочка людини, яку я поважала. Я її маю за рідну дочку, — озвалася Маріанна. — Якщо вона захоче залишитися, буду рада.
Вона подивилася на мене, шукаючи підтримку.
— Подумай, Зухро, і вибирай! — мовив я.
— Я ніколи не повернуся туди, навіть якщо воскреснуть мертві! — рішуче заявила дівчина.
Прихід родичів Зухри закінчився для них невдачею. Вже перед дверима сестрин чоловік кинув їй у вічі:
— Тебе вбити мало!
Вони пішли, а ми ще довго не знаходили собі місця.
Зухра тихо звернулася до мене:
— Скажи, лише чесно: ти вважаєш, що я зробила неправильно?
— Я б хотів, щоб ти повернулася додому.
— Повернутися… з ганьбою?!
— Я кажу «хотів би», Зухро, тобто я був би радий, коли б ти, повернувшись, знайшла там своє щастя!
— Я справді люблю свою землю, село, але я не люблю свавілля!
Коли господиня вийшла, Зухра поспішила скористатися сприятливим моментом.
— Тут я маю кохання, навчання, надію! — сумно визнала вона.
Я зрозумів, що її гнітило. Колись, як і вона, я залишив своє село, яке любив, але жити в ньому не міг. Лише завдяки каторжній праці зміг здобути освіту. Як і цю дівчину, мене звинувачували в усіх гріхах, казали, що вбити мене мало. Як і вона, я знайшов тут кохання, радість пізнання, надію. Нехай Аллах пошле тобі, Зухро, щастя більше, ніж мені!
Стояла пізня осінь, але в Александрії цього не відчувалося — дні були такі ж сонячні, блакитні, без єдиної хмарини.
Одного такого погожого дня я потрапив на майдан ар-Рамль, під кіоском, заваленим книжками та журналами в яскравих обкладинках. Серед них мені посміхався торговець Махмуд Абдельаббас.
— Шановний пане! — сказав він.
Я вирішив, що помилився, розраховуючись за книжки, і тому поглянув на нього з німим запитанням.
— Ви живете в пансіонаті «Мірамар»?
Я кивнув.
— Прошу пробачення. Чи є у вас в пансіонаті дівчина, яку звуть Зухра?
— Звичайно, є, — відповів я.
Ситуація складалася інтригуюча.
— А де живуть її родичі?
— Чому це тебе цікавить?
— Прошу пробачення. Я хочу посвататися до неї.
Я трохи подумав.
— Її рідні живуть у селі, але мені здається, що вони посварилися. А чи знає сама Зухра про твій намір?
— Вона інколи приходить сюди по газети, та я ще ні разу не набрався духу заговорити з нею.
Того ж таки вечора він завітав до Маріанни, аби попросити руки Зухри. Після того ж як хлопець пішов, господиня перемовилася з Зухрою.
Дівчина без вагань відмовила невдасі.
Це все чув Талаба Марзук.
— Ти, Маріанно, зіпсувала дівчину, — сказав він. — Відмила її, одягла в модну сукню, тепер вона спілкується з міськими юнаками і в голові в неї суцільна каша. Боюсь, усе це закінчиться погано!
Коли Зухра принесла мені каву, я сказав їй:
— Тобі треба добряче все обмізкувати…
— Але ти все добре знаєш! — неохоче обізвалася дівчина.
— Тобі не зашкодить ще раз подумати, а то й порадитися…
Вона докірливо поглянула на мене.
— Ти бачиш у мені нікчему, якій на роду написано бабратись у землі!
— Справа в тому, що я вважаю Махмуда Абдельаббаса цілком придатним для тебе чоловіком, і тому…
— Він поверне мене до того життя, від якого я втекла!
Я не знав, що заперечити.
— Якось я чула — він казав про жінок, — вела вона своє,— що жінки різняться лише зовні, але вони схожі в одному: жінка — це просто красива тварина. Єдиний спосіб її приборкати — лозина.
Вона подивилася на мене задирливо.
— Невже це погано — хотіти кращого життя?
Я знову змовчав. Не надокучуватиму тобі своїми дідівськими порадами. Хай береже тебе Аллах, Зухро.