— Таке твориться довкола, а ти, старий лисе, нічого не знаєш, — єхидно посміхнувся Талаба Марзук.
Ми сиділи вдвох у вітальні. На вулиці лив дощ.
— Щось трапилося? — спитав я, передбачаючи якусь прикру звістку.
— Наш бабій аль-Бухейрі таємно готує переворот.
— Про що ти? — спитав я, зразу подумавши про Зухру.
— В нього нова пасія!
— Не мороч голову!
— Добре… Настала черга вчительки!
— Вчительки?
— Еге. Я вже бачив, як вони дивились одне на одного. Хто-хто, а я в таких справах дока, ти мене знаєш!
— Ти все бачиш довкола лише в чорних барвах.
— Дідусю Аміре, — знову всміхнувся Талаба-бек зі зловтіхою, — я запрошую тебе на чудову виставу в театрі «Мірамар»!
Я не йняв йому віри, однак у груди щось кольнуло. А ще ця розповідь Хусні Алама про бійку між Сарханом аль-Бухейрі та Махмудом Абдельаббасом…
— Вони чубилися доти, доки люди їх розборонили, — розповідав Хусні Алам.
Талаба Марзук вирішив перепитати:
— Ти сам бачив?
— Ні. Я почув про це пізніше.
— Втрутилася поліція? — спитала Маріанна, в якої були свої причини тривожитись.
— Ні ж бо, погиркалися трохи й розійшлися.
Сархан не прохопився й словом про бійку, ми теж не стали нагадувати йому про неї. Мені не йшли з голови Талабині слова про Сархана та вчительку.
Мені наснився батько. Я бачив, як його винесли з галереї мечеті Абу-аль-Аббаса, де його спостигла смерть, як принесли додому. Я не ховав сліз і чув материне голосіння. Воно лунало в мене в голові, коли я розплющив очі.
Боже праведний, що там твориться? Гамір, як і того разу. Здавалося, пансіонат перетворюється на поле битви. Та не встиг я вийти зі своєї кімнати, як усе скінчилося. Назустріч мені кинулася Маріанна:
— Годі з мене, годі, хай усі йдуть до дідька!..
Я ще не зовсім отямився після сну, коли вона розповідала мені, що трапилось.
А трапилося те, що Сархан аль-Бухейрі побився з Хусні Аламом. Маріанна побачила це, коли вийшла в коридор, почувши гамір за дверима.
Тут я прокинувсь остаточно.
— З Хусні Аламом?
— Уяви собі! Кожен божеволіє по-своєму!
— Чого це вони утнули таке?
— Еге ж. Аби дізнатися причину, треба було бачити, з чого все почалось, а я в цю мить спала, так само як і ти…
— А Зухра?
— Каже, Хусні Алам повернувся додому п’яний і намагався…
— Ні!..
— Я вірю їй, пане Аміре.
— Я теж, але Хусні… З його вигляду я б ніколи не сказав, що він…
— Усе побачити неможливо… Сархан прокинувся від галасу, вийшов за двері, ну й…
— О Боже!
Маріанна потерла шию, неначе хотіла зняти біль, що заважав їй говорити.
— Ні, хай вони всі йдуть до дідька…
— У всякому разі, нехай туди йде Хусні Алам, — мовив розлючено я.
Маріанна пішла до себе в кімнату, ніяк не зреагувавши на мої слова.
Коли наступного ранку Зухра принесла мені каву, я подивився на неї зі співчуттям.
— Я дуже жалкую, Зухро.
Дівчина аж зблідла.
— Немає совісті у людей, — сказала вона.
— Для тебе тут не найкраще місце…
— Нічого, я себе скривдити не дам! Хіба мені вперше?
— Я хотів сказати, це не те місце, в якому має жити порядна дівчина.
— Негідники є всюди, навіть у селі, — відповіла вона вперто.
Нарешті небо проясніло. Я вперше за багато днів вимушеного ув’язнення вийшов на вулицю й побачив зовсім іншу Александрію — чисто вмиту дощами, зігріту золотим сонячним промінням.
Я з насолодою вдивлявся в безмежжя синьої води, милувався маленькими білими хмаринами серед небесного огрому.
Міг насолоджуватися кавою з молоком, сидячи на терасі кав’ярні, як колись це робив з Гураблі-пашею, шейхом Гавішем, пані Лібрескою.
Зненацька до мене підійшов Сархан аль-Бухейрі. Він привітався і сів поруч.
— Як добре, що я вас зустрів, — мовив він.
— Я прийшов попрощатись — вибираюся з пансіонату.
— Ти їдеш звідси? — здивувався я.
— Звичайно. Однак не можу цього зробити, не побачивши вас, аби потім не шкодувати все життя.
Я подякував. Мав багато що спитати у нього, але він не дав мені сказати й слова — простягнув руку й пішов.
Повернувшись до пансіонату, я побачив у вітальні Маріанну, Талабу Марзука й Зухру. Вони були пригнічені. Я мовчки сів.
Першою обізвалася Маріанна.
— Нарешті Сархан показав, ким він є насправді, — сказала вона.
— Я бачив його годину тому в кав’ярні. Він повідомив, що йде з пансіонату.
— Це я вигнала його.
— Він домігся її, — Маріанна тицьнула пальцем у бік Зухри, — а потім оголосив, що одружується з учителькою!