Про Талаба Марзука я чув раніше: про нього співчутливо розповідав мені мій дядечко. Я, звісно, змовчав.
— Ти, часом, не з тих Аламів, що в Танті? — спитав мене Талаба Марзук.
— Саме з тих.
— Я знав твого батька. Ото був добрий господар.
Він підвівся з-за столу і, звертаючись до Аміра Вагді, мовив:
— Слава Аллаху, він недовго залишався під впливом заколотників.
Я не зрозумів, про кого йдеться.
— Маю на увазі вафдистів, — пояснив Талаба Марзук, помітивши моє здивування.
Тоді я недбало сказав:
— Знаю лише, що він був вафдистом, коли вся країна була такою.
Талаба Марзук погодився, однак розпити не припинив.
— Маєш брата чи сестру?
— Мій брат служить консулом в Італії, а сестра вийшла за нашого посла в Ефіопії.
Він аж затрусився.
— А ти?
У цю мить я зненавидів його, навіть побажав йому скоріше згоріти чи втопитись, однак якомога збайдужілим тоном відповів:
— А що я?
— Не працюєш на землі?
— Я здав її в оренду, ви вже знаєте це, думаю зайнятися чимось іншим.
За нашою розмовою уважно слідкував третій мешканець пансіонату — Сархан аль-Бухейрі.
— Чим ти займешся? — раптом спитав він мене.
— Я ще не вирішив.
— Може, хочеш підшукати собі таку-сяку посаду?
Я і його зненавидів. Він розмовляв із чіпким селюцьким акцентом. Він — тварина. Навіть Мерват не змогла б уплинути на нього, бо він справді грубий, некультурний, невихований.
Якщо йому заманеться спитати мене про мій атестат, я лисну йому в пику чаєм.
— Чому ти так палко підтримуєш революцію?
— Бо певен у її необхідності…
— Непереконливо.
— Повірте, я кажу серйозно.
Він посміхнувся.
— Видно, отримавши відкоша од Мерват, ти втратив розум.
— Годі вам, думка про одруження спала мені лише на мить, — відповів я з досадою.
— Нехай Аллах буде милостивим до твого батька — він дав тобі впертість, але не передав своєї мудрості! — теж не стримався Талаба Марзук.
— Чому б тобі не розповісти нам про свої задуми? — спитала пані.
— Я ще сам не вирішив, на чому спинитися.
— То ти багатій?
Я лише значуще всміхнувся, й господиня з цікавістю поглянула на мене.
Я зайшов до ліфта разом із Сарханом. Він весело дивився на мене, немов запрошуючи познайомитися тісніше, і моя злість потроху вляглась. Неначе бажаючи згладити різкість недавніх своїх слів, він сказав:
— Звичайно, посада сьогодні — це сила, але і вільне підприємництво, та ще коли добре підготуватися…
Перш ніж він закінчив свої речення, я вийшов з ліфта. Однак його тон промовляв більше, ніж самі слова. Ми розійшлись. Він подався до трамвайної зупинки, я — до гаража. На першому поверсі будинку одна кав’ярня «Мірамар», де я колись був зі своїм дядечком, — про це мені згадалося, коли я минав її. Дядечко приходив сюди часто викурити нагріле, він сидів, закутаний у м’яку абу, неначе султан у шатах серед юрби придворних. Що казати, минуле назад не повернеш, одначе дядько заслуговує кращої долі.
Мій «форд» котився безцільно вперед, і я був у ньому пасажиром. Думав, що буде краще не лаятися з Сарханом аль-Бухейрі, а скористатись його досвідом, знанням міських звичаїв і ситуації. Від швидкої їзди збуджені нерви потроху попустило. Я проминув квартали забудови Азарета, Шатибі та Ібрагімії. Переді мною розляглось зовсім голе й порожнє в цей час узбережжя. Якщо я поїду в Танту, — рішуче заявив я собі, — то тільки забрати орендну платню чи зовсім продати землю, й тоді нехай ідуть до дідька всі спогади про неї.
У Суйюфі я звернув на головну вулицю Абу-Кір. Натискуючи на акселератор, питав себе: «Де ж ті європейки? Де їхня славетна краса? Де ті золоті розсипи?»
У кінотеатрі «Метро» взяв квиток на ранковий сеанс. Під час перерви заглянув до буфету, де здибав нічогеньку діваху. Потім ми перекусили дещо з нею в ресторані «Омар Хаям» і переспали в її маленькій квартирці. Коли ввечері я повернувся до пансіонату, її ім’я геть вивітрилося з голови.
У пансіонаті панувала тиша. Ні в вітальні, ні в коридорі — ані душі. Я зайшов у душ і під струменем води згадав про вродливу селючку.
Коли повернувся до своєї кімнати, то насамперед попрохав чаю, щоб знову побачити її. Зухра принесла чай, і я запропонував їй шоколаду. Вона відмовилася.
— Ну чому ти так? — не здавався я. — Ми ж бо віднині живемо однією сім’єю! — щосили посміхався я. — Зухро, скажи лишень, чи багато в селі таких дівчат, як ти?
— Без ліку… — вона спокійно витримала мій погляд.
— І всі такі ж гарні?
Зухра вийшла. Боїться мене? Хитрує? Правду кажучи, зараз вона мені не потрібна. Зараз їй можна трохи покомизитися і пококетувати, а мені можна визнати, що вона дуже гарна.