— Отож ти не був певний, що я тут. — Відтак збуджено добавила: — Живи в мене постійно!
Я подивився на свої руки, вони нагадали мені кінцівки мумій у Національному музеї Єгипту.
Моя кімната була вмебльована гарними й зручними меблями в старовинному. стилі. Не було лише книжкової шафи, однак книжки можна тримати й у валізах. Якщо виникне потреба щось переглянути, книжку можна покласти на столі чи на тумбочці. Єдиний недолік цієї кімнати — постійна напівтемрява, — бо вікно виходило у вузький колодязь подвір’я.
На стіні протилежного будинку були східці для служок. На них завжди верещали коти й перемовлялися служки.
Я зазирнув до всіх кімнат — рожевих, бузкових, блакитних. Вони всі були вільні. В кожній з них я колись мешкав протягом місяця чи більше. Кудись зникли величезні пухкі килими, старовинні дзеркала, масивні срібні свічники, й увесь цей будинок з його пишними шпалерами й височенною стелею, розмальованою фігурками ангелів, здавалося, видихав останні рештки аристократичності.
— Колись це був пансіонат для панства! — гірко зітхнула Маріанна.
— Він і сьогодні цілком… — почав утішати я жінку.
— Більшість пожильців узимку — студенти, — не дослухала вона мене, скрививши ледь-ледь губи, — влітку змушена приймати всіх підряд.
— Амір-беку, закинь слівце за мене паші.
І я потім казав паші:
— Цей чоловік з неба зірок не хапає, однак утратив на війні сина. Я вважаю, він добра кандидатура на виборах.
Паша у всьому зі мною погоджувався. Він любив мене, завжди уважно перечитував мої статті. Якось навіть сказав:
— Ти — болюче серце вітчизни…
Однак паша мав проблеми з вимовою: кажучи «кяф», він вимовляв «каф», і тому в нього вийшло таке: «Ти собака вітчизни».
При нашій розмові були присутні декілька моїх старих друзів, які відтоді, ледве забачивши мене, радісно горлали: «Здоров був, собацюро!»
Однак то все були далекі дні слави, боїв і звитяги.
Більшу частину часу я сидів у своїй кімнаті, ввесь у полоні спогадів або читав чи куняв навсидячки. У вітальні слухав радіо або розмовляв з Маріанною. Коли ж виникало бажання змінити розпорядок дня, я спускався східцями донизу, де розташувалась кав’ярня «Мірамар». Зустрітися тут чи навіть в «Триаконі» з кимось із старих друзів було вельми проблематично: пішли вже мої друзяки, та й час їхній минув.
Упізнаю тебе, зимова Александріє: твої вулиці й майдани втихають, щойно зайде сонце, лише вітер з дощем почуваються на них по-домашньому. Однак у домівках весело — там довго дихають теплом щирі товариські бесіди.
Я сидів на вкритому попінкою стільці, поряд на дивані зручно мостилася Маріанна. З приймача лилась європейська танцювальна музика. Моя душа схилялася до зовсім іншої мелодики, однак я боявся потривожити Маріанну. Її повіки були опущені, як у замріяної дитини, а голова погойдувалася у такт акордам, зовсім як колись.
— Ми були і лишилися друзями, рідна…
— На все життя…
— Назавжди!
Маріанна голосно засміялася.
— Тобі бракує справжнього смаку. — Вона урвала сміх.
— Не заперечуй! Провінційний смак… Ти зрадив його лише один раз. Пам’ятаєш?
Маріанна знову довго сміялась, не в силах зупинитися.
— Справді,— Маріанна сяк-так оговталася, — ти прийшов тоді з європейськими дівками, і я примусила записати в реєстраційному журналі: «Амір Вагді зі своїм гаремом».
— Тоді нас розділяло зовсім інше — ти була сліпучою красунею і довкола тебе завше крутились аристократи…
На Маріаннинім обличчі майнула щаслива іскринка. Маріанно, як це для мене важливо, щоб твоє життя виявилося бодай на годину довшим від мого, щоб мені не довелося шукати нового притулку. Маріанно, ти живий свідок: історія від часів Пророка й до сьогодні — це не примха нашої уяви.
— До побачення, пане професоре.
Він роздратовано глипнув на мене. Так дивився щоразу, як бачив мене.
— Настав час залишити роботу, — сказав я.
— Це велика для нас утрата, — відповів він, не силий приховати втіху. — Що ж, хай щастить.
Отже, все закінчилось. Перегорнуто ще одну сторінку історії, без прощальних слів, без винагород, без застілля, навіть без статті на шпальтах газети. Які підлі, які ниці люди! У них немає жодної поваги до людини, якщо тільки вона не футболіст!
— Ти — Марія нашого часу, — мовив я, схилившись до неї.
Вона засміялася.
— Я оце досі сиділа й увесь час боялася, що знову почнуть боліти нирки, — сказала Маріанна.