Талаба Марзук кивнув у бік Сархана аль-Бухейрі:
— Розумаха!
— Ви щось знаєте про нього? — зацікавився я.
— Один мій приятель має деякі зв’язки з компанією, де той працює. Там його знають, як прибічника революції. Цього цілком досить…
— Він щира людина?
— Ми живемо в джунглях, тож повинні підкорятися звірячим законам. Звірі вбивають один одного, щоб не вмерти з голоду, щоб вижити… Ми, люди, відрізняємося від звірів лише тим, що хочемо не просто вижити, а жити в розкошах…
Я був задоволений, бо мені пощастило розбалакати Талабу Марзука.
Я підвівся й попрямував до дверей. Біля виходу мене наздогнав Сархан. Я запропонував підвезти його, засміявся й штовхнув у бік:
— Як це тобі так пощастило?
Він посміхнувся, хоча нічого не второпав.
— Із Зухрою, — не стримався я.
Його густі брови поповзли вгору.
— Ти добрий господар і не скупишся на…
Він похмуро глянув не мене.
— Не розумію, про що ти.
Я посміхнувся.
— Буду з тобою щирим, як належить поміж друзями: ти гроші даєш їй чи платиш господині?
— Ні! — заперечив він. — Що ти вигадав! Усе зовсім інакше.
— А як?
— Вона добродушна селянка, вона не… повір мені…
Що ж, промашка. Здається, я намагався спинити приватний лімузин, узявши його за таксі…
Фрікіко, не мороч мені голову. Це була моя помилка — я доброзичливо повівся з ворогом, вважаючи його за приятеля. Але я вільний, і в цьому моє щастя. Мій клас кинув мене в річку. Човен ось-ось затоне, але я радий своїй свободі. Мені не знайома вірність. Її немає в мені, — ні класу, ні родини, ні обов’язку. І я радий — я вільний. Про іслам я знаю одне: Аллах — він всепрощаючий і всемилосердий.
Не дорікай мені, Фрікіко…
Мій пообідній сон порушили якісь незрозумілі звуки. Я відчинив двері й вийшов у коридор. Здається, у вітальні билися. Я виглянув з-поза ширми й побачив цікаву картину: якась жіночка вчепилася в нашого друга аль-Бухейрі, щосили лупить його й сипле прокльонами. Зухра щось белькоче, намагаючись їх розборонити.
Раптом жіночка кидається на Зухру, але та й не подумала відступати: так уперіщила нападницю, що бідолаха відлетіла до стіни. Що за диво, ця Зухра, та й кулаки в неї нівроку — залізні. Я хотів якомога більше насолодитися цією незвичайною виставою, тому не поспішав утручатись. Лише коли почув поряд рипіння сусідових дверей, то вийшов до вітальні. Міцно вхопивши незнайомку за руку, я вивів її геть за двері, на сходи, хоча сам був у піжамі та халаті. Вона аж тремтіла від гніву, сипала прокльонами й, здається, нічого не помічала. Була гарненька. Ми зупинилися на другому поверсі, і я нагадав їй прибратися, перш ніж вийти на люди.
Вона зачесала волосся, шпилькою сколола розірвану полу. Я дав їй носовичка, щоб вона втерлася.
— Біля будинку — моя машина. Якщо бажаєте, можу відвезти вас додому.
Жінка вперше поглянула на мене, похапцем подякувала. Ми вийшли з дому й сіли в машину. Я спитав, де вона живе.
— Азарета… — хрипко відповіла вона.
Небо було в хмарах. Як водиться цієї пори, швидко насунула темрява. Я сказав, намагаючись почати розмову:
— Гнів вам не личить…
— Жалюгідний нікчема, — прохрипіла вона.
— Він здається добрим селянином.
— Жалюгідний нікчема…
— Ви мали одружитися? — спитав я, приховуючи посмішку.
Вона змовчала. Гнів ще кипів у ній. Дуже непогана жіночка і, певне, тямуща…
Я зупинив машину біля будинку на вулиці Лідо.
— Дякую. Ви чуйна людина, — мовила вона, відчиняючи двері.
— Поки не переконаюсь, що все гаразд, я не можу залишити вас саму.
— Дякую. Все гаразд.
— Отже, прощаємося?
Вона простягла руку.
— Я працюю в казино «Жанфуаз».
Назад я їхав увесь під враженням події. Та не встиг доїхати додому, як мій настрій упав. Усе ясно. Кохання, потім збайдужіння, а далі — традиційний скандал. Але мій сусіда зустрічає Зухру, й починається новий роман…
Жіночка гарненька і, може статися, я незабаром загляну до неї. Однак для чого я морочив собі голову цією нерозумною поїздкою?!
Не дорікай мені, Фрікіко…
Темним асфальтом вулиць шастали машини, а назустріч неслись дерева та ліхтарі. Шалена швидкість освіжила голову, тішила серце. Вітер свистів, проносились, розлітаючись навсебіч, гілки. Інколи ішов дощ. Він зволожував землю, і вона по-новому зеленіла яскравими пасмами. Від Кайтебая до Абу-Кіра, від Бахри до Суйюфа, від однієї околиці до іншої неслася вулицями моя машина.
Час спливав, а я ще не придумав, до чого прикласти руки й голову. Якось надумався був зробити розвідку боєм деяких веселеньких контор.