Це була остання днина старого року. Мені ще більш закортіло поринути з головою в новорічну гулянку. Кому написано на роду — нехай помирає, а живим треба жити.
Я ввімкнув запалення і підморгнув своєму відображенню в шибі.
Не дорікай мені, Фрікіко…
МАНСУР БАХІ
Прощаючись із братом, я повідомив, що мене засудили до тюремного ув’язнення в Александрії.
Приїхавши до міста, я відразу подався до пансіонату «Мірамар». Двері відчинила стара жінка, однак іще струнка і доладна. Я спитав її:
— Пані Маріанна є?
— Атож. А, Мансур Бахі?.. Заходь, будь ласка, — привітно всміхнулася вона. — Твій брат мені дзвонив. Розташовуйся по-домашньому.
Вона зачекала біля дверей, поки швейцар приніс мої валізи, відтак запросила до вітальні. Сама сіла на дивані під статуєю Святої Діви.
— Твій брат жив у мене, аж поки одружився. Це ж треба, ледь не все життя пробув в Александрії, а потім перебрався до Каїра…
Ми посміхнулися один одному, і господиня уважно оглянула мене:
— Ви жили разом?
— Звичайно.
— Ти хто, студент… службовець?
— Диктор радіостанції в Александрії.
— Але ж ти каїрець?
— Авжеж.
— Почувайся по-домашньому і мовчи про гроші.
Я мотнув, сміючись, головою.
— Дякую. Платитиму за кімнату, як усі.
— Скільки ти збираєшся жити в мене?
— Довго, напевне.
— Платити будеш небагато, за літній сезон я теж не буду з тебе дерти. Ти ще не одружений? — перескочила вона на іншу тему.
— Ще ні.
— Коли плануєш одружуватися?
— Зараз ні, а там буде видно.
— Про що ж ти думаєш? — засміялася вона.
Почувся дзвінок, господиня підвелася. На порозі з’явилась дівчина з сумками, повними харчів. Певне, служниця, й, між іншим, гарненька. Потім я дізнався, що її звуть Зухра. На вигляд студентка…
Господиня провела мене до кімнати, вікна якої виходили до моря.
— Цей бік узимку не дуже привабливий, — мовила вона, — але маю ще єдину вільну кімнату.
— Я люблю зиму, — сказав я недбало.
Я вийшов на балкон. Від будинку і ген до виднокола видніло море. Лагідні хвильки мерехтіли під сонячним промінням, далечінь ясніла соковитою блакиттю. Небом пливли поодинокі хмарки. Легенький вітерець ласкаво торкався мого обличчя. Мені було сумно… Я почув за спиною рух і повернувся: Зухра стелила постіль. Вона робила це старанно, не звертаючи на мене уваги. Я тихцем милувався її чарівною селянською вродою. Мені закортіло, щоб ми стали друзями, і я мовив:
— Дякую, Зухро.
Вона посміхнулася.
— А можна чашечку кави?
За хвилину-другу вона повернулася з кавою.
— Зачекай, поки я вип’ю…
Я повільно смакував напій, поклавши блюдце на бильце балкона. Вона підійшла до дверей і задивилася на море.
— Ти любиш природу? — спитав я.
Вона змовчала, ніби й не чула мене. Хто знає, про що вона думала?
— Я приніс у великій валізі книги, однак тут немає шафи виставляти їх.
Вони озирнулася на кімнату і сказала просто:
— Хай будуть у валізі.
Я посміхнувся:
— Ти давно тут працюєш?
— Недавно.
— Тобі тут подобається?
— Нормально.
— Чоловіки не докучають?
Вона стенула плечима.
— Інколи таки втрачають розум?
Вона мовчки забрала порожню чашку і вже від дверей одповіла:
— Я нікого не боюся!
Дивна впевненість… Я почав розмірковувати про сутність людську та про те, якою повинна бути людина. Мене знову охопив сум.
Тоді я вирішив зробити ревізію меблів і дійшов висновку, що треба купити невеличку книжкову шафу. Щодо письмового столу, то його функції міг взяти на себе круглий стіл, який стояв у кімнаті.
Записуючи в студії чергову тижневу передачу, я затримався там на кілька годин. Після цього перекусив у кав’ярні на вулиці Сафії Заглул. Потім подався до кафе «Грець із вами!». Смакуючи кавою за столиком біля вікна, я милувався майданом, котрий покривала зверху, немов парасолькою, товща хмар. Раптом серце тривожно стислося.
Мене всього аж тіпнуло — попід вікном пройшов чоловік. Фавзі!.. Я хотів краще розгледіти його і ледь не вперся лобом у шибку. Ні, це був не Фавзі, однак неабияк схожий на нього. А ще Дарія… Я згадав про неї, бо вона була невіддільна від Фавзі. Отож Дарія. А якби це був справді Фавзі? Якби я зустрів свого друзяку, то мусив би перш за все обняти його. Запросити на чашечку кави і взагалі не приховував би своєї радості від зустрічі.
— Привіт, привіт… що це ти тут робиш восени?
— Вирішив навідати родичів.