Отож він приїхав у справах, одначе за звичкою приховував їх од мене. Але я себе не виказував.
— Бажаю тобі гарно погуляти!
— Ми вже років два тебе не бачили. Власне, відтоді, як ти закінчив навчання.
— А й справді. Я отримав призначення на Александрійське радіо. Хіба ти не знав?
— Отож ти покинув нас?
— Напевне, всілякі проблеми… тобто, я хочу сказати, що в мене виникли деякі ускладнення.
— Було б краще, якби людина займалася справами, що їй до снаги.
Мене охопив гнів.
Так само, як треба займатися справою, в яку віриш сам.
Він витримав паузу, щоб надати словам більшої ваги:
— Кажуть, твій брат…
— Я не хлопчик.
— Я тебе образив? Пробач, — засміявся він.
Мої нерви нап’ялися. Пішов дрібний дощик. Оце б зливу, щоб розігнала всіх з майдану. Люба моя, не вір.
Якось мудрець сказав, що ми можемо збрехати, щоб переконати інших у своїй щирості… Я знову зайшов у розмову зі своїм товаришем-ворогом.
— Ти ще чимось цікавишся? — спитав він.
— Я завжди чимось цікавлюсь.
— Наприклад?
— Хіба не бачиш, що я навчився чисто голитись і хвацько в’язати краватку?
— Ну а ще? — не вгавав він.
— Ти бачив новий фільм у «Метро»?
— А це ідея! Ходім подивимось, що новенького там вигадали капіталісти.
Пані Маріанна зробила візит чемності до моєї кімнати.
— Якщо тобі чогось бракує, ти не мовчи. Згода? Не соромся. Твій брат тут не пас задніх, він був справжній чоловік — дужий, хоробрий. Ти теж сильний, хоча на вигляд елеґантний, вишуканий. Знай, що пансіонат — твій дім, а я — твій товариш.
Насправді вона прийшла до мене не з чемності, тобто чемність була лише формою. Пані Маріанна завітала поговорити по душах — розповісти про своє кохання, про першого чоловіка — англійського капітана, про другого — ікорного короля, про палац в Ібрагімії, про наступний крах. Власне, про що мова? Її ж бо пансіонат — дня панів, для білої кістки.
Вона намагалася викликати мене на відвертість, засипавши лавиною запитань. Дивна жінка, весела, настирна, жінка після цвітіння.
Я не знав її королевою салонів, побачив її лише зараз, коли вона стала уламком минулого, що з останніх сил чіпляється за подоли життя, — але легко міг уявити її серед сильних світу цього, в компанії таких, як вона, чарівних жінок.
Невдовзі я перезнайомився з усіма мешканцями пансіонату. Досить різношерста ватага. Я завжди охочий пожартувати. От якби міг тримати себе в руках, то зміг би знайти навіть тут приятеля чи товариша. А що хіба? Хай Амір Вагді й Талаба Марзук — це вже діди. Але ще є Сархан аль-Бухейрі і Хусні Алам. Перший, на мою думку, непоганий хлопець, приємний, привітний, хоча не вміє говорити вишукано. А Хусні Алам? Він діє мені на нерви. В усякому разі, тепер. Задерикуватий, пихатий. Мене дратує його міцна статура, високо піднята велика голова й ця манера сидіти на стільці, мов на троні. Напевне, він має себе за султана, хоча ввесь його маєток — нікчемний клапоть землі, а підданих взагалі не має.
Я не раз казав собі, хто хоче втекти з монастиря, повинен змиритися з мирським життям. Але незважаючи на це завжди, коли зустрічаюся з незнайомими людьми, я ховаюся в собі, мов черепашка. Для мене завжди важило, що кажуть люди, що надумають. Певне, тому мені не фортунить у житті.
Я був неабияк здивований появі Сархана аль-Бухейрі на студії. Він увесь сяяв.
— Оце проходив повз тебе і вирішив заскочити в гості! — мовив він, палко стискаючи мені правицю.
Я запросив його сісти й звелів принести кави.
— Спробую якось випитати в тебе секрети роботи на радіо, — сказав він.
— Будь ласка, — відповів я.
Він розповів швиденько про свої справи, про те, що є членом адміністративної ради й комісії фундаторів. Сказав:
— Ми повинні докладати сил для побудови нового суспільства.
— Ти що — віриш у соціалізм як наслідок революції?
— Я певен, що лише так його можна досягти.
Мене тягло на суперечку, однак я погамував це бажання. Розмова перейшла на наш пансіонат.
— Добра компанія, — сказав він. — Нудьгувати не доводиться.
— Як тобі Хусні Алам? — спитав я, трохи повагавшись.
— Цікавий хлопець.
— Трохи дивний…
— Ні, корчить з себе декого, задерикуватий, однак цікавий.
Ми розсміялися.
— Він із шляхетної родини, хоча не має посади, взагалі не має освіти, — повів Сархан повчальним тоном. — У нього є сто феданів землі, і він вважає, що можна жити й так, без атестата… Тож висновки роби сам.
— Чому ж тоді оселився в Александрії, а не в Каїрі?