— Він метикуватий хлопчина, хоче вдатися в комерцію. Тут це зробити легше.
— Спочатку нехай поборе свою пиху, бо так можна розігнати всіх клієнтів:
Тоді я спитав Сархана, чому він живе в пансіонаті, хоча в Александрії вже давно.
Сархан трохи подумав і сказав:
— Мені тут веселіше, — я повсякчас серед людей, а на квартирі був би ввесь час сам та й сам.
Вечір пісень Умм Кальсум. Вечір вина й сміху. В такий вечір спадає запона з таємниць душі. В тому переважно полягала заслуга Сархана аль-Бухейрі, хоча грошей він у загальну скарбницю фактично й не вклав. Я позирав на Талабу Марзука, який безвільно кутуляв щелепами і сидів з виглядом кволого дідка, неабияк дивуючи мене. Він був змушений запевняти всіх у своїй любові до революції, хоча належав до тих, чиї статки були зібрані на чужих кістках і крові. Тепер носить маску. А от Хусні схожий на знесиленого коршака. Правда, коршак не махає крилами і, можливо, колись полетить.
— Повір, усі старі протиріччя давно в минулому. Та ні… замість них виросли нові протиріччя. Ти ще в цьому пересвідчишся.
Сархан аль-Бухейрі був душею нашого товариства. Щирий, добрий, цілеспрямований. Він здавався живим символом революції.
Але невдовзі я дійшов висновку, що серед усіх присутніх найбільше симпатії і поваги заслуговує Амір Вагді. Я вже знав, що саме його статтю використав, готуючи радіопередачу «Покоління революції». Мене захопили прогресивні, хоча дещо хаотичні ідеї. Припав до душі публіцистичний стиль, який відзначався простотою і вишуканістю. Старий неабияк зрадів, коли дізнався, що я читав ту статтю, — це свідчило, як болісно переживає свою відставку.
Це мене несамохіть засмутило. Він немов схопився за соломинку, кинуту мною, і міг годинами розповідати про безперервну боротьбу, про фракції, з якими зіткався, про героїв, яким лишався вірним.
— А Саад Заглул? Минуле покоління обожнювало його.
— Яка ціна цим кумирам?! Він ударив революцію в спину, коли вона тільки народилася.
Що приховує Талаба Марзук, чому дивиться на світ з острахом? Ось і я впіймав його ворожий погляд у дзеркалі шафи. Та бог з ним. Такі, як він, завше бояться навіть власної тіні. Я налив йому. Талаба Марзук подякував. Тоді я спитав, що він думає про Аміра Вагді та його погляди на історичні події.
— Що було — те минулося, — відповів він ухильно. — Краще послухаймо пісень.
Я милувався Зухрою, що поралася біля столу. Вона інколи посміхалася на жарти. Коли підійшла до Хусні Алама, той спитав:
— А ти, Зухро, любиш революцію?
Вона зашарілася, посміхнулась, одійшла від столу з вином і, сівши біля ширми, почала звідти дивитись за нами.
Напевне, Хусні хотів своїм запитанням прилучити її до товариства, а вийшло навпаки. В його очах я помітив приховану досаду.
— Вона любить її по-своєму! — сказав я. Однак Хусні не почув мене чи вдав, ніби не чує. Через деякий час узагалі зник.
Амір Вагді слухав музику й цілу ніч жартував, чим неабияк здивував мене. Коли ми почали розходитися по кімнатах, я спитав у нього:
— Чи вам раніше доводилося чути голос, як у Умм Кальсум?
Він посміхнувся:
— Це єдине, чому немає аналога в минулому.
Зухра стояла, прихилившись до шафи, дивлячись через вікно на небо, вкрите свинцевими хмарами, і чекала, поки я доп’ю свій чай. Сісти відмовилася. Тоді я запропонував їй плитку шоколаду, який завжди тримаю про всяк випадок. Вона взяла шоколад на знак нашої міцніючої дружби. Її щире серце відчувало мої симпатії до неї, і я був радий з цього. Закрапав дощик. Я почав розпитувати Зухру про село, де вона виросла. Зухра відповідала знехотя. Я здогадувався про справжню причину її приїзду сюди, але сказав:
— Якби ти залишилася біля землі, то напевне тобі б зустрівся гарний чоловік.
Тоді вона розповіла мені дику історію про свого діда й про старигана, за якого її збиралися віддати, і про свою втечу з села. Це неабияк схвилювало мене.
— Ти не боїшся пересудів?
— Це не таке страшне, як те, від чого я втекла!
Зухра зачарувала мене: така самотня, вона була втіленням упевненості в собі. Дощ заливав патьоками вікна, і невдовзі за шибами неможливо було нічого розгледіти.
Що це? Бомба? Ракета? Ні всього-на-всього машина того шайтана, Хусні Алама. Що примушує його так гасати? Це, певно, таємниця, відома лише йому. Та ні, біля нього сидить дівчина. Схожа на Сонію. Невже справді Сонія? Сонія чи хто там — нехай іде до дідька!
Не встиг я всістися в своєму кабінеті, як до мене зайшов товариш.