— Вчора забрали твоїх друзів, — повідомив він.
У мене потемніло в очах. Я не міг вичавити з себе й слова.
— Кажуть, що…
— Мене це не цікавить, — перебив я його.
— Кажуть…
— Я тобі сказав: це мені не цікаво…
Він сперсь обома руками об мій стіл і сказав:
— Твій брат виявився мудрим.
— Авжеж, — погодився я, — мій брат мудрий.
А сам подумав, що Хусні Алам уже десь за тридев’ять земель, і Сонія тремтить від страху й насолоди.
— Ні пари з вуст! Я витягну тебе з цього лігва!
— Але ж я не хлопчик.
— Ти вже загнав свою матір у могилу.
— Ми ж домовились не чіпати минуле.
— Але воно повторюється сьогодні. Ти поїдеш зі мною в Александрію, я силою примушу тебе зробити це.
— Будь ласка, поводься зі мною, як із чоловіком.
— Не будь дурником. Ти думаєш, ми нічого не бачимо? Даремно! — Він заглянув мені в вічі. — Ти за кого їх маєш? Невже за героїв? Я їх знаю краще за тебе, і ми поїдемо разом, бажаєш ти цього, чи ні.
Вона відчинила мені двері. Моє серце несамовито калатало, в горлі пересохло. У коридорній пітьмі її обличчя видавалося блідим і змученим. Погляд збайдужіло втупився в мене, не впізнаючи. Однак за мить в очах засвітилося, і вона прошепотіла:
— Пане Мансур!
Вона пропустила мене в дім.
— Як справи, Даріє?
Ми зайшли до вітальні. Сумний вигляд господині лише підкреслював похмурість, що панувала в кімнаті. Ми повсідалися на стільцях. Зі стіни навпроти на нас дивився з чорної рамки портрет. Ми обмінялися з нею сумними поглядами.
— Ти коли приїхав до Каїра?
— Я щойно з вокзалу…
— Ти все знаєш?
— Еге ж. Мені сказали в студії, і я зразу сів на двогодинний поїзд.
Я дивився на його портрет. У кімнаті стояв дух тютюну, який він курив і який ще не встиг вивітритися.
— Їх усіх заарештували?
— Думаю, що так.
— Куди повезли?
— Не знаю.
Вона була непричетна, вимучені безсонням очі погасли.
— А ти?
— Як бачиш…
Сама-саменька, без грошей. Він був викладачем на економічному факультеті й, звісно, не мав ніяких заощаджень.
— Даріє, ми ж старі друзі з тобою, а він був мій найкращий товариш, хоч хай там як…
Я секунду повагавсь і сказав те, що готувався сказати:
— Я службовець, у мене добра платня, я нічим нікому не зобов’язаний…
Вона похитала головою:
— Не треба, ти ж знаєш, що я…
— Думаю, що ти не відкинеш мою скромну допомогу, — перебив я її.
— Сподіваюся підшукати собі якусь роботу.
— Це вже як вийде, до того ж потрібен час.
У кімнаті все нагадувало про нього. Диван, письмовий стіл, магнітофон, телевізор, приймач, альбом із фотографіями. Але де той знімок, зроблений в «Обреж-Фаюм»? Певне, він викинув його в гніві.
— Ти щось думаєш робити?
— Ще нічого не вирішила.
Трохи повагавшись, я спитав:
— А ти не думала написати мені?
— Ні, — відповіла вона не зразу.
— Хіба не спало на думку, що я можу приїхати?
Вона не відповіла, вийшла з кімнати і невдовзі повернулася з чаєм. Ми запалили. Я неначе потрапив у минуле. Старий біль схопив за серце. Не витримавши, я мовив:
— Ти, напевне, знаєш про мої невдалі спроби повернутися до організації?
Вона знову змовчала.
— Але ж мені не було ніякої підтримки… Що можна ще страшніше придумати?
— Годі про минуле, — сказала вона.
— Навіть Фавзі мене уникав!
— Я тебе вже попрохала: годі про це!
— Ні ж бо, Даріє,— відповів я. — Чудово, чудово знаю, що казали про мене. Казали, нібито я хочу повернутися тому, щоб бути «сексотом» у брата.
Вона роздосадувано покосила на мене:
— Мені й без цього вистачає болю!
Однак я не здавався.
— Даріє, тобі ж добре відомі мої почуття, — майже вмовляв я її.
— Спасибі тобі.
— Але я повинен був бути зараз із ними! — ледь не закричав я.
— Не побивайся…
— Я хочу… хочу знати, що ти про мене думаєш.
Запала важка мовчанка, потім Дарія відповіла:
— Я запросила тебе в свій дім — у його дім, — цього тобі мало?
Я тяжко зітхнув. Серце ще було в тривозі.
— Приїздитиму до тебе, але ти мусиш писати мені, якщо трапляться новини.
Ця подорож обійшлась мені дорого, тому я вирішив на студію не вертатись, а поїхати зразу до пансіонату. На щастя, у вітальні виявилися лише симпатичні мені люди: Амір Вагді, господиня й Зухра.
Я так глибоко поринув у свої спогади, що не зразу почув, як господиня сказала мені:
— Ти в думках завжди витаєш десь далеко від нас.