Почав бити годинник. Я затулив пальцями вуха, щоб не знати, котра година. Потім почулися дивні голоси. Вони ставали дедалі гучнішими. Сварка? Бійка? Хай йому грець, у цім будинку пригод вистачить на все життя. Я мав передчуття, що й цього разу причиною сварки була Зухра. Голоси чулися дедалі краще. Зухра й Сархан. Я підбіг до дверей, відчинив і побачив обох у вітальні. Вони билися, мов півні, а господиня намагалась припинити сварку.
— Я вільний! — мов навіжений, горлав Сархан.
— Візьму, кого захочу… візьму Алію!
Зухра кидалась, мов тигриця. Отож Сархан зробив по-своєму і тепер хоче накивати п’ятами. Я підійшов до нього, взяв за руку й повів до своєї кімнати. Його піжама висіла клаптями, губи були розквашені.
— Дикунка! — не вгавав він.
Я намарне прагнув привести його до тями.
— Уяви собі… ця принцеса хоче одружитися зі мною! Придуркувата шлюха!
Мені набрид цей галас.
— А чому, власне, вона хоче одружитися з тобою?
— Про це ти спитай її.
— Я тебе питаю.
Зненацька Сархан перестав мордуватись і вп’явся поглядом у мене:
— Що ти цим хочеш сказати?
— Я хочу сказати, що ти негідник!
— Ти розумієш, що кажеш?
Я плюнув йому межи очі й загорлав:
— Ненавиджу тебе, всіх негідників ненавиджу, всіх вас!..
За мить ми вже чубилися, однак до кімнати заскочила господиня і кинулася до нас.
— Перепрошую, — мовила вона, ледь переводячи подих, — мені все це страшенно набридло, з’ясовуйте стосунки на вулиці, а не в моєму домі!
І повела Сархана геть.
Голова гула, серце кололо, коли я поплентав до будинку радіостанції. У студії за столом побачив жінку. Дарія? Справді, це була вона. Я закляк від подиву й мить стояв перед нею, неспроможний сказати й слово.
— Даріє!..
Я взяв її за руки. В душі моїй росла величезна вдяка. Страх і непевність, що гнітили мене досі, зникли безслідно.
— Яка приємна несподіванка, яке щастя, Даріє.
— Я не змогла дочекатися тебе, сил просто не вистачило, — мовила вона. — Телефонувала до тебе, однак ніхто не відповідав.
Я відчув якусь непевну тривогу. Підставивши стілець до неї, я сів поруч і поцілував її.
— Маєш якісь новини, Даріє?
— Я отримала листа від Фавзі. — Вона опустила очі долу. — Його допіру приніс один знайомий журналіст.
Моє серце заходило ходуном. Знайомий журналіст? Це не могло означати нічого доброго.
— Фавзі дає мені вільний вибір.
Здавалося, я чую стукіт власного серця.
Все було зрозумілим, однак я хотів насолодитися до межі. Найдивовижніше в цьому було те, що від неймовірного хвилювання я не відчував ні задоволення, ні радості.
Що це має значити? — спитав я.
— Певно, він усе про нас знає!
— Яким чином?
— Поняття не маю. Та хіба в цім суть?
Мені здалося, ніби потрапив у кам’яну клітку, а я ж мав бути на сьомому небі!
Що це зі мною?
— Ти думаєш, він ображений?
— Хоч хай там як, він зробив по-твоєму!
Розгублений, я опустив голову.
— Чому ти мовчиш?
Отож мені лишилося дати тільки знак… Я так хотів мати Дарію за дружину. Моя мрія ось-ось могла стати реальністю. Однак я не відчував щастя, — треба було сказати собі правду — був розгублений і наляканий.
У мене не було за душею ні сорому, ні каяття. Все відбувалося неначе без мене. Але якщо я не хочу взяти в руки своє щастя, то чого ж хочу насправді?
— Ти так довго збираєшся відповідати, що я починаю почувати себе страшенно самотньою! — мовила вона в тривозі.
Однак мені ще треба було гарненько подумати. Я не міг здобутися навіть на слова співчуття, такий був наляканий і розгублений. Що це зі мною?.. Її чари зненацька пропали, і я вийшов з-під її влади. Десь глибоко в мені зростала чорна хвиля спротиву, відчуженості й навіть жорстокості. Я не годен був усе це до ладу пояснити.
— Чому ти мовчиш? — втрачала вона терпіння.
— Даріє, — мовив я, — не треба приймати його шляхетного подарунка.