Мій голос був на диво байдужий.
Вона заглянула мені в очі, ще не вірячи в це, нещасна. Але я вже пустився берега.
— Відмовся без вагань! — жорстоко провадив я далі.
— І це кажеш ти?!
— Отож я.
— Але це дивно, смішно, я взагалі відмовляюся щось розуміти.
— Поки що не треба пояснень… — у відчаї промовив я.
— Як ти можеш казати таке мені?
— Але я не можу нічого тобі пояснити.
Її сірі очі сяйнули вогнем.
— Я починаю сумніватися — чи ти сповна розуму! Авжеж, ти досі дурив мене?! — вигукнула вона.
— Даріє!
— Скажи правду… ти брехав мені?
— Ніколи!
— Може, розлюбив?
— Ніколи… ніколи…
— Годі прикидатися…
— Я не маю чого казати, я зневажаю себе, а тобі не треба знатися з чоловіком, який зневажає себе.
Вона відвернулась од мене, помовчала, не знаючи, що зробити, а потім почала казати, ніби сама собі:
— Яка я була дурна! І зараз мушу за це відповідати. Я не мала до тебе ні довіри, ні надії. Чому цього не бачила? Ти зачарував мене своїми навіженими думками. Справді, ти зайдиголова!
Я мовчав, неначе капосний хлопчак, шукаючи в мовчанні порятунок. Я намагався уникати її погляду, не помічати стуку її пальців по стільниці, гарячого подиху. Моє тіло захолонуло, мов труп.
— Ти не маєш чого мені сказати? — долинув до мене десь здалеку її голос. Однак я мовчав. Дарія різко підвелася. Я теж звівся на ноги. Вона вийшла на вулицю, я — слідком. Ми перетнули вулицю, й Дарія наддала ходи, бажаючи показати мені, що не хоче, аби я йшов поруч. Тоді я зупинився і ще довго стояв, проводжаючи її поглядом. Вона йшла знайомою мені легкою ходою… Мені було сумно, в душі — пустка. Я думав, що це моє перше і, напевно, останнє кохання.
Коли Дарія розтанула вдалині, я, незважаючи на страждання, відчув щось подібне до полегшення.
Спокійна та гладенька морська широчінь сяяла первісною блакиттю. Куди подівся шалений шторм? До самісінького виднокола простягайся яскраві стріли призахідного сонця. Де нагромадження хмар? Лише поодинокі хмаринки-пушинки. Легенький вітерець ласкаво торкався пальм. Де отой скажений ураган?
Я дивився в бліде обличчя Зухри, на сліди від висхлих сліз, дивився в її безбарвні очі, й мені здавалося, ніби дивлюсь у дзеркало.
Зухра тривожно поглянула в мій бік:
— Лише без докорів і повчань, прошу.
— Слухаю й скоряюсь, — сумно пожартував я.
У мене не було часу поміркувати про те, що сталося допіру, — я ще до ладу не відійшов після гіркої розмови з Дарією.
Однак у душі я був певен, що все тільки починається, всі найголовніші події попереду.
— Можливо, все на краще, Зухро?
Вона не відповіла.
— Що тепер думаєш робити? — спитав я.
— Я жива, бачиш сам…
— А як твоє навчання, Зухро?
— Вчитимуся далі.
— Сум лише, мов сон. Ти одружишся, матимеш дітей…
— Мені краще якнайдалі триматись од чоловіків, — гірко мовила вона.
Я засміявся — вперше за весь останній час! Вона ж бо не знає, що творилося в моїй душі допіру, не знає про те безумство, що охопило мене. Раптом у голові мені сяйнуло. Чи це трапилося зненацька? Ні, до цього мали бути підстави. Думка була дивна, цікава і гарна. Це було майже те, чого я шукав. Нагорода для моєї змученої душі.
— Зухро, — звернувся я до дівчини, ніжно дивлячись на неї, — життя не голубить мене і тобі не вельми весело…
Вона сяйнула мені вдячною посмішкою, й мене затопила нова хвиля ентузіазму.
— Зухро, прожени геть сум, будь сильною — ти ж бо завжди була такою. Скажи мені, коли я побачу посмішку щастя на твоєму обличчі? — Вона схилила голову, її вуста сіпнулися. Ось дівчина, потрібна мені, — самотня, покинута, полишена.
— Зухро, — мовив я схвильовано, — ти, напевне, сама не знаєш, скільки важиш для мене… Зухро… будь мені жінкою!
Вона різко повернулася до мене, розгублена і насторожена. Вуста розтулилися, щоб промовити щось, однак з них не злетіло ані слова.
Ще не в змозі контролювати себе, я вперто провадив далі.
— Давай одружимося, Зухро. Я знаю, що кажу.
— Ні, — зрештою відповіла вона, трохи прийшовши до тями.
— Ми поберемося щонайшвидше…
— Ти кохаєш іншу!
— То не кохання, це все твої вигадки. Відповідай, Зухро!
Вона зітхнула і подивилася на мене.
— Ти чесна, шляхетна людина, але твої почуття змушують тебе чинити зараз похапцем. Ні, я не хочу, та й ти не годен на те, про що кажеш.
— Отож відмовляєш мені, Зухро?
— Дякую тобі.
— Повір мені, Зухро, пообіцяй хоча б… обнадій і я чекатиму!