— Ні, — рішуче відказала вона. — Я вдячна тобі і поважаю твої почуття, але згодитися не можу. Повертайся до своєї дівчини. Якщо ви посварилися, то, найпевніше, в цьому завинила вона сама, однак ти повинен пробачити їй.
— Зухро… повір мені…
— Ні. Годі про це, будь ласка, — відповіла вона твердо.
Я побачив в очах дівчини втому, неначе наша розмова пригнічувала її. Подякувавши мені кивком, вона вийшла.
І знову довкруж мене пустка. Я роззирнувся, неначе шукаючи звідкись допомоги. Коли станеться землетрус? Коли вибухне буревій? Що я сказав? Як я сказав? Чому? І як я зможу покінчити з цим усім?
Яким чином зможу з цим покінчити? Повторюючи це запитання, немов сновида, я вийшов з кімнати. У вітальні вгледів Сархана, який розмовляв по телефону. Біля дверей стояла валіза. Я подивився йому в спину з ненавистю. Сархан, виявляється, займає в моєму житті значно більше місця, ніж я думав. А якщо він зникне звідси, як далі житиму? Як його розшукаю? Сархан вабить мене, неначе світло метелика. Він немов краплина отрути, яка може мене вилікувати.
У цю хвилину Сархан голосно проказав у телефонну трубку:
— Добре… о восьмій вечора… Я чекатиму на тебе в казино «Пелікан»!
Це доля. Він сам запросив мене на побачення, сам назвав місце зустрічі, сам примусив мене йти слідом.
Я повернувся до кімнати. Коли намірився покинути пансіонат, Сархана не було й сліду. Я пішов до кав’ярні, збираючись написати листа Дарії, але вогонь почуттів, що горів у мені, не дав цього зробити. Тоді я зайшов до казино «Пелікан» і сів за столик у глибині приміщення. Лише тут, схований за спинами від сторонніх поглядів, зміг трохи розслабитися. Замовив чарку коньяку, потім ще дві, тримаючи повсякчас в полі зору вхідні двері. За чверть до восьмої нарешті з’явився мій герой. Попереду нього чимчикував Талаба Марзук. Напевне, це з ним розмовляв Сархан по телефону. Коли це вони встигли стати друзями? Обидва сіли столиків за десять від мене. Офіціант приніс їм коньяк. Я згадав, що вранці під час сніданку я погодився з пропозицією Талаби Марзука провести новорічну ніч у казино «Монсеньйор». Справді, думав я собі, слідкуючи за ними, ще вранці я збирався відсвяткувати Новий рік.
Хоч як я старався проминути їх непомітно, та Сархан, однак, угледів мене в дзеркалі. Я вийшов надвір, клянучи своє невезіння.
Вулиця темніла пусткою. Аж ось за спиною почулися кроки. Я ще стишив ходу. Наздогнавши мене, Сархан насторожено заглянув мені в обличчя і теж пішов повільніше, щоб не підставляти мені беззахисну спину.
— Ти слідкуєш за мною, — мовив він, — я тебе зразу побачив.
— Звичайно, — відповів я крижаним голосом.
— Чому? — стривожився він.
— Щоб убити тебе, — відповів я і витяг з кишені пальта ножиці.
— Ти здурів… — Сархан не відводив очей од ножиць.
Кожен з нас приготувався до оборони чи нападу.
— Ти ж бо не опікун її! — промовив він.
— Не через неї… Не лише через неї.
— Тоді через що?
— Мені не буде життя, поки я не вб’ю тебе!
— Ти забув, що тебе теж уб’ють!
Я змовчав.
— Як ти дізнався, що я тут? — зненацька спитав він.
— Я чув твою розмову по телефону в пансіонаті.
— І тоді вирішив убити мене?
— Тоді.
— Ти й раніше хотів мене вбити?
Я не відповів.
— Але ж насправді ти не хочеш мене вбивати? — не здавався Сархан.
— Хочу і вб’ю…
— А якби ти не бачив і не чув мене в ту мить…
— Але я бачив і чув, і я вб’ю тебе.
— Але чому?
Я не знав, що відповісти, та жага вбити його остаточно розвіяла всі сумніви.
— Тому, що я вб’ю тебе! — вигукнув я. — Ось тобі… ось тобі…
У глибині залу линув сміх Сархана, який розмовляв із Талабою Марзуком. Я кляв Талабу на чому світ стоїть, бо його поява сплутала мені всі карти. Але десь за годину він встав з-за столу, попрощався з Сарханом і вийшов з казино.
Сархан залишився сам. Він і далі пив, але став часто поглядати на двері. В його поведінці відчувалася тривога. Можливо, чекав ще когось? Але якщо той хтось прийде, це означатиме для мене кінець усіх планів!
Офіціант покликав його до телефону, і Сархан заспішив до кабіни. По якомусь часі повернувся насуплений.
Що трапилось? Він не став сідати на місце, а розплатився і вийшов. Через вікно я слідкував за ним. Він зайшов до бару. Можливо, вирішив ще випити?
Я зачекав, поки він вийде, і тоді розважливо піднявся і попрямував до дверей. Він уже перетнув вулицю. Я щільніше закутався в пальто, рятуючись від вітрюгану. Довкола не було нікого. В тумані тьмяніли ліхтарі. Я обережно подався назирці, майже зливаючись зі стінами та парканами. Сархан йшов, не помічаючи нічого, ввесь поглинутий власними думками. Він навіть не одяг пальта, а ніс його, перекинувши через руку. Що трапилося? Ще недавно жваво розмовляв і весело сміявся. Що так змінило його? Несподівано він повернув до вузького завулка, що тягся через квартал Баліма, в цю пору темний і пустельний. Що йому тут треба?