Деякі чоловіки відверто експлуатують своїх коханок, використовують їх для своїх цілей. Я, чесно кажучи, не звик тратитися на жінок, хоча ніколи не грубив їм. Свою першу жінку я замав ще в університеті. Вона була красуня і з перспективами. Дочка лікаря, в якого кури грошей не клювали. Але чого згадувати про це зараз? Я зробив дурницю, втратив щасливу нагоду.
І ось тепер б’ється серце знову. Справді, я закохався в селяночку. Хоча це не якесь там романтичне кохання — просто жага, яка нещодавно тягнула мене до Сафії з «Жанфуаза».
— Мені потрібна на чималий термін кімната.
В її погляді синіх допитливих очей майнула втіха. Господиня недбало відкинулася на спинку дивану під статуєю Діви Марії. В її рухах — витончені манери, що лишилися з минулих щасливих часів. Золотаве фарбоване волосся свідчить про надмірне бажання затримати це минуле. Вона сперечається зі мною по-гендлярськи, добиваючись особливої плати за літній сезон.
— Ти щойно приїхав до Александрії?
Я зрозумів, що це не просте запитання, а ланка в цілому ланцюзі хитромудрого допиту. Бажаючи у всьому їй догодити, я зголошувався з усім, хоч би про що вона казала, пнувся відшукати спільних знайомих, розповів про свою роботу, про вік, місце народження та соціальне походження. Поки ми розмовляли, знадвору прийшла селяночка. Угледівши мене, вона зашарілася. Певна річ, відразу збагнула, чому я опинився тут, і, оступаючись від хвилювання, втекла на кухню. Та господиня не зрозуміла, чому збентежилася дівчина, й не помітила, як почервоніли її щічки.
Господиня відвела мене до кімнати, останньої ще не зайнятої кімнати з вікнами на вулицю.
Ми з нею вже була друзями, і наша дружба починалася ще з давніх-давен.
Я розглянувся в своєму новому домі — непогано. Потім у чудовому настрої всівся в крісло. В цю мить дізнавсь ім’я селяночки, навіть не питаючи нікого, — це господиня покликала її. За хвилину дівчина ввійшла до моєї кімнати, тримаючи ковдру і постільні лахи, і стала поратися над ліжком. Я з великою втіхою розглядав її щонайпильніше. Справді, пане Махмуде Абдельаббас, дівчина гарна. Та що там — чудова, ще й з перцем. Вона крадькома поглянула на мене, однак я перехопив її погляд і посміхнувся.
— Я радий, Зухро…
Вона поралася, ніби й не чула мене.
— Хай Аллах дасть тобі здоров’я. Я неначе повернувся в рідне село… — Вона нарешті посміхнулася. — Твій покірний слуга Сархан аль-Бухейрі, — мовив я.
— Бухейрі? — здивувалася вона.
— З Фіркаси, що в Бухейрі.
— А я з Зіядії.
— Отаке! — вигукнув я на радощах, неначе ця оказія, що ми обоє виявилися з одного району, повинна зробити нас щасливими.
Зухра заслала постіль і зібралася виходити.
— Посидь трохи зі мною, — попрохав я. — Мені ще треба стільки тобі розповісти.
Однак вона хитнула головою і вийшла.
Справді, вона — стигла вишня, й мені лишилося її зірвати. Я закохався в неї, хоч би там що. Мені хочеться втекти з нею кудись якнайдалі від цього пансіонату, в якому, напевне, ніде сховатися від настирних очей.
Під час сніданку я познайомився з двома цікавими стариганами. Найстаріший з-поміж них Амір Вагді — живий труп, мумія, але ще досить життєрадісний. Він, як я дізнався, колись був журналістом.
Другий — Талаба Марзук. Це ім’я я вже десь чув. Він один з тих, чиє майно було конфісковане. Однак не зрозуміло, чому його занесло до цього пансіонату. Він розбурхав у мені цікавість, бо мене завжди манили до себе всілякі яскраві особи, нехай навіть злочинці.
Крім того, Талаба Марзук належав до того людського роду, якому ми прийшли на зміну.
Ось він утупився поглядом в чашку, крадькома підглядаючи за мною. Щодо нього в моїй душі живуть непевні почуття. З одного боку — зловтіха, з іншого — жалість. У той же час в мені народивсь якийсь підсвідомий страх, коли я лише думаю про можливість конфіскації добра. Я згадав слова про те, що хто хоч раз скоїв убивство, той може звикнути вбивати!
Якось Амір Вагді, бажаючи зробити мені приємне, сказав:
— Це добре, що ти економіст. Сьогодні економісти й інженери — головний підмурок держави.
Я згадав Алі Бакіра і посміхнувся.
— У наш час, — вів далі старий, — найбільшим успіхом користувалися пустодзвони.
Я насмішкувато мугикнув, уважаючи, що таким чином викажу нашу спільну думку з цього приводу, однак старий несподівано розсердився, і тоді я зрозумів, що він не ганив минувшину, а лише констатував її прояви.
— Наша мета була, синку, розбурхати народ, — вів він далі. — І завдяки нам, а не інженерам чи економістам народ таки прокинувся!