— Якби не ваше покоління, що до кінця виконало свій обов’язок, то ми не були б тим, чим є зараз, — промовив я, намагаючися виправити помилку.
Талаба Марзук уперто мовчав.
До мене знову повернулося грайливе відчуття свіжості. Мене заполонила любов до життя, вона розпалила мою душу, немов ясний сонячний ранок чиста морська блакить. Удень я працював, потім переобідав із Сафією в нашій старій квартирі. Вона насторожено слідкувала за мною, а я корчив меланхолічну гримасу, нудив про незручності пансіонату, про холоднечу в кімнаті.
— Таке життя не для мене, кохана, тож я попрохав посередника підшукати мені кращу квартиру.
У відповідь Сафія повторювала одне — я, мовляв, негідник і сучий син. Тим часом я думав про своє — коли вже мені пощастить здихатися її.
Повернувшись до пансіонату, я побачив Зухру, що несла каву до кімнати Аміра Вагді. Великий годинник пробив п’яту, і я її попросив принести чаю. Зухра з’явилася, мов яскрава квітка. Коли подавала мені чашку, я торкнувся її руки і прошепотів:
— Лише задля тебе я заточив себе поміж цих чотирьох стін…
Вона похнюпилася, боячись виказати почуття, і повернулась, аби вийти з кімнати. Однак перш ніж це зробила, я встиг сказати їй:
— Я кохаю тебе… Не забувай цього ніколи.
Наступного дня ми зустрілися знову в цю ж годину. Я хотів дізнатися про неї більше.
— Що привело тебе сюди аж з Зіядії? — спитав я.
— Хліб, — відповіла вона своєю сільською вимовою.
Вона розповіла мені про своїх родичів, про причину втечі з дому, про те, як знайшла притулок у пансіонаті.
— Однак господиня наша — іноземка, а пансіонат, якщо ти знаєш, — базар!
Я ледве стримував свої почуття.
— Я знаю і поле, і базар, — впевнено відповіла Зухра.
Дивно. Спочатку вона не здалася мені такою вже рохлею. Можливо, не варто брати на віру все, про що розповідає?
Всі ті, хто тікає з села, біжить для… Гм!
— Зухро! Це все склалося так, щоб ми тут зустрілися! — жаско промовив я. Вона з недовірою поглянула на мене.
— Я кохаю тебе, Зухро… Оце й хочу тобі сказати.
— Досить! — буркнула вона.
— Ні, не досить, — відповів я, — поки я не почую таке з твоїх вуст, поки не обніму тебе…
— Ось про що ти мрієш!..
— Ніколи не дізнаєшся про смак плоду, поки не скуштуєш його.
Вона вийшла від мене цілком спокійна й на її обличчі годі було побачити бодай тінь гніву чи бентегу. Я привітав себе з першим успіхом і зненацька знову відчув новий приступ туги по сімейному затишку. Всім серцем хотів би цього, якби не… Справді, якби не… Геть, геть осоружні думки.
До нас прибилося ще двоє молодиків — Хусні Алам і Мансур Бахі. Я був радий познайомитися з ними, бо від народження схильний шукати собі все нових друзів та знайомих і завжди на новачка дивлюся мов якийсь дослідник. Хусні Алам походить з древньої родини міста Танти. Шляхетного роду, володіє сотнею феданів землі, міцної статури красень, такому гріх не позаздрити. Хоча я ненавиджу клас, до якого він належить, однак був би неймовірно радий, якби щаслива доля звела мене близько з кимось із його представників. Легко уявити, яким життям живе такий парубок.
А ось Мансур Бахі — хлопчина іншого штабу. Він — брат великої шишки з держбезпеки, сам працює диктором на Александрійській радіостанції. Зовні немов вишукана статуетка з тонкими рисами гарного юного обличчя. Як підшукати ключ до нього, як знайти шлях до його серця?
Сидячи в глибокому кріслі, я дивився, як Зухра поставила на стіл чашку з чаєм, потім узяв дівчину за руки й притяг до себе. Втративши рівновагу, вона впала на мене. Я міцно обхопив її й поцілував у щоку. Зухра відштовхнула мене своїми сильними руками, вислизнула з обіймів і підвелася, спохмурнівши. Я сторожко глянув на неї, потім ласкаво всміхнувся. Здається, вона зуміла перебороти себе, і її обличчя засяяло, немов море тихим осіннім ранком. Я поманив її до себе, однак даремно. Тоді кинувся на неї, охоплений шаленим бажанням, схопив в обійми й притис до себе, не відчуваючи опору. Наші вуста зійшлися в довгому поцілунку, мене п’янив запах її волосся.
— Приходь уночі до мене, — прошепотів я їй на вухо.
— Чого тобі треба? — враз наїжачилася вона.
— Я хочу тебе, Зухро… — Її обличчя закам’яніло. — То ти прийдеш? — не здавався я.
— Чого ти хочеш? — знову спитала вона.
— Побалакати. — Я вже трохи оговтався і обережно сказав: — Я хочу розповісти тобі про своє кохання!
— Але ж це ти робиш зараз…