Якось я не повірив своїм очам, побачивши її у вітальні над шкільним підручником для початкових класів. Ну, диво! Господиня, як годиться, сиділа на дивані під статуєю Діви Марії, Амір Вагді — в кріслі.
— Подивись на цю ученицю, пане Сархане! — посміхнулася господиня і, ласкаво поглянувши на Зухру, докинула: — Вона домовилася з нашою сусідкою — вчителькою, та давала їй уроки… Що ти думаєш про це?
— То була справді подія. — Я ледве не зареготав, однак зумів стриматися й захоплено вигукнув: — Молодець, Зухро! Молодчинка!
Старий Амір поглянув на мене з-під важких брів і мені стало ніяково. Я швиденько вийшов на вулицю. Незрозуміле хвилювання охопило мене. Внутрішній голос підказав, що, коли ошукаю дівчину, Аллах покарає мене. Однак я не міг примиритися з жахливою думкою про шлюб. Кохання — це хвороба, на яку зрештою знайдуться ліки, а ось шлюб — це компанія, подібна до тієї, де я працюю. В шлюбу свої закони, свої обов’язки, завдання. Якщо після одруження я не сягну більших висот — який тоді в ньому сенс? Якщо наречена не має хоча б якоїсь пристойної посади, то яким чином я відчиню для себе нові двері? А в наш час це просто необхідно! В чому причина мого непринадного становища? В тому, що я кохаю дівчину, яка не відповідає моїм вимогам до шлюбу. Що робити?
— Ти мене вразила! — сказав я дівчині, захоплено дивлячись на неї. — Але ти занадто багато витрачаєш сил і пускаєш за вітром зарплату!
— Я не хочу лишатися неграмотною, — гордо відповіла вона.
— Яка тобі користь від цих уроків?..
— Опаную потім якусь професію і вже не буду наймичкою.
Серце мені стислося, язик занімів, а Зухра тим часом доказувала своє якимось новим тоном:
— Сьогодні до мене приїздили родичі. Хотіли повернути мене в село!
Я дивився на неї з німим запитанням, намагаючись приховати хвилювання за посмішкою.
— І що ти відповіла?
— Пообіцяла повернутися додому на початку наступного місяця.
— Це правда? — похопився я. — Ти повертаєшся до діда?!
— Ні. До мене посватавсь інший чоловік, і я погодилася.
Я міцно стис їй руку:
— Ходімо зі мною! Завтра… сьогодні, якщо хочеш…
— Я дала слово повернутися на початку місяця.
— Зухро, невже твоє серце з криці?
— Зате ніяких клопотів!
— Але ж ти кохаєш мене, Зухро!
— Кохання — це одне, а шлюб — інше, ти сам учив мене цього, — відповіла вона зухвало. Але далі не змогла витримати свою лінію, й на вустах промайнула посмішка.
— Ах ти, бісова дівко! — вигукнув я, відчуваючи, як мене охоплює радісне збудження. В цю хвилину двері кімнати відчинилися, на порозі з’явилась господиня з чашкою в руці. Вона сіла на краєчок ліжка й, сьорбаючи чай, розповіла про той візит Зухриних родичів і про її відмову повернутися в село.
— А чи не краще було б їй таки повернутися? — спитав я вдавано щиро.
Обличчя господині розпливлось усмішкою людини, що знає істинну суть подій:
— Її справжня родина тут, пане Сархане!
Я відвів погляд, ніби не зрозумів сказаного. Та однак здогадався, що тут нічого приховати не можна, і спитав себе: коли зрештою я наберуся мужності полишити цей пансіонат?
У вітальні я уздрів звичну картину. Господиня сиділа біля приймача, поклавши на нього голову й насолоджуючись європейською музикою. Амір Вагді щось розповідав Зухрі. Зненацька задзеленчав дзвінок. Увійшла вчителька Зухри. Вона вибачилася, мовляв, до неї завітали гості, тож чи не можна провести урок із Зухрою тут. Її зустріли надзвичайно люб’язно. Вона трималася невимушено, з гідністю. Я несамохіть порівняв обох дівчат. Одна — молода, вродлива, бідна й темна, друга — витончена, вихована, освічена. Ех! Якби була можливість поєднати в одній найкращі якості обох!
Господиня сиділа на уроці — звичайно, без запрошення — задовольняючи свою ненаситну цікавість. Вона ж після уроку повідомила нам усе, що знала про саму вчительку, про її сім’ю, навіть про брата, який майнув працювати до Саудівської Аравії. Я спитав:
— А чи не зміг би він надіслати звідти дещо з дефіцитів?
Господиня стримано відповіла, що довідається.
Я вийшов з Алі Бекіром. Алі був утілена довіра.
— Нюанси враховані на всі сто! Успіх справи гарантований, — оголосив він.
— Добре. Утнемо дільце, яке зробить наше існування на цьому світі більш значним і логічним.
— Я зустрів Сафію Баракат, — сказав Алі Бекір. — Ото все правда?
— Хай їй біс!
Він розсміявся. Потім уважно глянув мені у вічі і спитав: