Вранці, йдучи на роботу, я повторював собі: «Настав ранок… почалася гра». Я хвилювався і чекав новин. Зателефонував на фабрику Алі Бекірові. Мені відповіли, що він десь на території. Отже, Алі все зробив, як домовлялися, все минулось гаразд. Але, не в змозі вгамувати нерви, я пішов з роботи, не досидівши до кінця. Коли проминав радіостудію, звідти вийшов Мансур Бахі з якоюсь гарною дівчиною. Хто це? Наречена? Коханка? Я з жалем згадав Зухру — ще не вилікувався від кохання до неї. В моєму серці це було єдине щире почуття.
Я пішов до Алії. Зустріли мене там насторожено. Як завжди, я вигадав декілька небилиць, однак це не зняло напруги.
— Хіба таке можна стерпіти — якась служниця вимагає від нас звіту! — ніяк не міг угамуватись Аліїн батько.
Коли настав час обідати, я розкланявся. Пішов, не збираючись туди повертатись, і це мене ніскілечки не бентежило. Всього декілька годин відділяло мене від багатства. Я знайду собі більш пристойну, шикарну жінку.
Пообідавши у «Баніотті», я пішов до Алі Бекіра, однак дома його не застав. Тоді я подався до пансіонату, зібрав свої валізи, поставив їх у вітальні й зателефонував Алі Бекірові. Коли почув його голос, хвиля радості затопила мене.
— Алло! Як справи?
— Все нормально… але я ще не бачив водія!
— Коли буде відомий результат?
— Давай зустрінемося сьогодні ввечері, годині о восьмій.
— Добре, о восьмій… У казино «Пелікан»?
— Гаразд.
Я переїхав у пансіонат «Єва». Після цього обійшов усі забігайлівки в окрузі, випиваючи в кожній по склянці вина, кидаючи гроші на вітер. Вино заспокоювало, притуплюючи жагу кохання.
До казино «Пелікан» я прийшов трохи раніше восьмої. Біля входу зустрів Талабу Марзука. Це трохи збентежило мене, але я привітався, зобразивши на лиці безмежну радість.
— Ти чого тут? — спитав він.
— У мене важливе побачення з товаришем.
— Посидьмо трохи, поки він надійде.
Ми всілися в зимовому залі.
— Бренді? — звірився Талаба Марзук. Я вже був добре напідпитку, але хотілося ще. Ми пили, розмовляли, сміялися. Раптом він спитав:
— Як думаєш, мені дозволять з’їздити в Кувейт до дочки?
— Звичайно. Ви що, хочете почати все спочатку?
— Ні. Однак доччин чоловік — мій небіж — дуже багатий.
— Може, хочете виїхати туди?
В його очах промайнуло збентеження.
— Ні, — відповів він, — я лише хочу відвідати дочку.
Я присунувся до нього ближче:
— Хочете, я дещо скажу вам?
— Що саме?
— Є чимало людей, невдоволених революцією. Але чим її можна замінити? Як не думай, а вибрати можна або комунізм, або ідеї братів-мусульманів. Хто вам більш до душі?
— Ні ті, ні ті! — поспішив відповісти Талаба Марзук.
— Я теж так думаю, — посміхнувся я йому довірливо.
Минула восьма, одначе Алі Бекір не з’являвся. Я ще півгодини чекав, але довше не витримав і зателефонував. Ніхто не знімав трубки. Можливо, саме зараз він їде сюди? Чого він затримується? Талаба Марзук подивився на годинник, сказав, що йому пора, й пішов. Я пив далі. Нарешті офіціант покликав мене до телефону. Я побіг до апарата, схопив трубку. Звідти почулося:
— Сархане… все пропало! — Слова Алі ледве доходили до мого запамороченого алкоголем розуму. Я перепитав:
— Що ти кажеш?
— Катастрофа!
— Яка?.. Кажи мерщій!
— Що там казати! Водій хотів поцупити все собі, але засипався. Певно, зізнається у всьому… якщо вже не зробив цього.
Я ледве пробелькотав:
— А що далі?
— Що підкаже шайтан! — Алі поклав трубку.
Мене всього трясло, ноги підламувались. Майнула думка — втікати! Однак, відчуваючи на собі погляди офіціанта, я повернувся до столу, нахильці випив ще вина й розрахувався.
Від розпачу та переляку я пішов до сусіднього бару, взяв нову пляшку.
Бармен насторожено слідкував за мною, а я мовчки, незважаючи ні на що, тут-таки, біля стойки, наливав і пив.
Допивши пляшку, підвів голову і звернувся до бармена:
— Лезо, будь ласка.
Він посміхнувся, не зводячи з мене очей, однак не зрушив.
— Лезо, будь ласка, — повторив я прохання. Він завагався, та, прочитавши на моєму обличчі несхитну рішучість, прикликав офіціанта і звелів йому принести лезо. Офіціант невдовзі повернувся зі старим відкритим лезом у руці. Я подякував і поклав його до кишені.
З бару я вийшов, ледь волочачи ноги. Квапився й, перетинаючи вулицю, думав тільки про те, як би не впасти.
Я був у розпачі.
АМІР ВАГДІ
Події, які не лишили в пансіонаті нікого байдужим, зачепили й мене. А я так розраховував сховатися в цій тихій оселі, щоб відновити душевний лад, необхідний на схилі років, утішитися після гірких розчарувань, що останнім часом терзали душу. Мені й на гадку не спадало, що навіть тут життя може перетворитися на поле смертельних двобоїв і завершитися кров’ю.