Я хотів побачити Зухру, однак варто було вийти й угледіти обличчя схвильованої Маріанни й похмурого Талаби Марзука, що сиділи у вітальні, як охота в мене пропадала, бо мої співчуття могли лише поглибити дівочу печаль.
Від них я почув, що Хусні Алам добру годину бідкався від почутої страшної новини, а потім кудись подався. Мансур Бахі, навпаки, встав з постелі дуже пізно, що було незвичним для нього.
— Ось він, останній день року, — зітхнула господиня. — Поганий кінець. Що ж нам готує рік новий?
— Багато всілякого, — відгукнувся роздратовано Талаба Марзук.
— Але оскільки ми з вами не причетні… — пробуркотів я.
— Твоя старість — твоє алібі, — перебив мене Талаба-бек, — тобі ніщо не загрожує.
В кімнаті Мансура Бахі рипнули двері: він подався до ванної. Вийшов звідти аж за півгодини.
Невдовзі він з’явився у вітальні в пальті. Був дуже блідий і похмурий. Маріанна запропонувала йому поснідати, однак він мовчки похитав головою. Нас неабияк збентежив його вигляд. Маріанна запросила його сісти й спитала:
— Пане Мансуре, ви себе добре почуваєте?
— Цілком, — відповів він, не сідаючи. — Просто сьогодні трохи переспав.
— Ти чув новину? — спитала вона, киваючи на газету, що лежала поруч.
Він не виявив зацікавленості.
— Сархана аль-Бухейрі знайшли вбитим неподалік «Пальми», — розтлумачила вона.
Мансур Бахі спокійно подивився їй у вічі, немов не чув її слів чи не розумів сказаного. Напевне, він захворів гірше, ніж нам спершу здалось.
Маріанна простягнула йому газету. Він байдуже поглянув туди, потім підвів голову, мовив:
— Справді, знайшли вбитим…
— Ти стомився — сядь, тобі кажуть! — збуджено вигукнув я.
— Я цілком здоровий, — спокійно відповів Мансур.
— Ми всі, як ти сам бачиш, неабияк схвильовані, — докинула Маріанна.
— Чому? — спитав він, дивлячись по черзі на кожного з нас.
— Напевне, з’явиться поліція…
— Не з’явиться…
— Але поліція, як тобі відомо… — почав Талаба Марзук.
— Це я вбив Сархана аль-Бухейрі, — спокійно перебив його Мансур і, перш ніж ми щось уторопали, подався до виходу.
Вже в дверях озирнувся й докинув:
— Я йду в поліцію…
Двері зачинилися. Ми мовчки перезирались. Нарешті Маріанна вигукнула нажахано:
— Він збожеволів!
Я заперечив:
— Він хворий.
— А може, то справді він його вбив? — промовив Талаба-бек задумливо.
— Це скромний вихований хлопчик! — вигукнула Маріанна.
Я повторив своє припущення:
— Він захворів. Це ясно.
— Для чого йому було вбивати Сархана? — озвалася господиня.
— А для чого признаватись у вбивстві? — зі свого боку спитав Талаба Марзук.
— Я нізащо не забуду його обличчя, — промовила Маріанна, — в ньому було щось божевільне.
— Він був останнім, хто чубився з Сарханом, — не здавався Талаба Марзук.
Я заперечив:
— Але ж бився з ним не лише він один!
Талаба Марзук кивнув на двері Зухриної кімнати:
— Ось причина всього.
Я стояв на своєму.
— Але ж він не виявляв до неї ніяких почуттів!
— Це ще не означає, що він не був закоханим у неї чи не хотів помститися своєму суперникові!
— Шановний, але ж Сархан покинув її й пішов…
— Забравши серце і честь!
— Краще помовч, не базікай дурниць, ти ж нічого до ладу не знаєш!
— Як ви думаєте, Мансур Бахі справді подався до поліції? — спитала Маріанна.
Так ми сперечалися ще довго, аж поки мені ввірвався терпець:
— Годі… досить… Побачимо, що буде далі!
Годинник пробив чотири рази. Я вийшов до вітальні.
— Це перший новорічний вечір, який нагадує мені похорон, — промовила Маріанна, відклавши в бік книжку.
— Ви знову за своє, знову повернулися до сенсаційної теми, — пробурчав Талаба-бек.
— Для нашого пансіонату настали невеселі часи, — сказала розсудлива Маріанна. — А Зухра нехай іде геть звідси і пошукає собі роботу десь-інде.
Я розізлився:
— Послухай, Маріанно, дівчина тут ні до чого. Вона ж прийшла сюди, шукаючи в тебе порятунку…
— Вона розчарувала мене…
Талаба-бек клацнув пальцями, мовляв, йому на думку спала чудова ідея.
— А що нам заважає відсвяткувати Новий рік? — сказав він.