— Він пожартував, Зухро. Думаю, хотів тебе похвалити. — Я всміхнувся: — Я ж бо теж один з твоїх прихильників.
Дівчина зраділа.
Коли Зухра закінчувала поратися по господарству, Маріанна щоразу кликала її посидіти з нами разом у вітальні. Зухра слухняно сідала дещо оддалік від нас — під ширмою і починала уважно прислухатися. Поволі я почав прилучати її до наших бесід.
Того вечора вона нарешті переповіла нам свою історію, яку ми загалом знали й раніше.
— Мене хотів заарканити сестрин чоловік, — сказала вона. — Але для чого це мені — я сама давала собі раду.
— Хіба тобі було не важко, Зухро?
— Та ні, я, слава Аллахові, здорова. Ще жоден чоловік не спромігся перебороти мене в роботі — ні в полі, ні на базарі.
— Але ж чоловіки не лише торгують чи орють ниву, — засміявся Талаба Марзук.
— Я можу робити будь-яку чоловічу роботу, якщо треба, — впевнено відповіла дівчина.
Я вірив кожному її слову.
— Зухра не маленька, — відізвалася Маріанна. — Вона часто супроводжувала свого батька в місто.
— Я дуже любила татка, — гірко зітхнула Зухра. — Ось дід мій, той лише думає, як би мене використати для свого гаманця.
Однак Талаба Марзук не збирався складати зброю, він підшукував ще один аргумент:
— Якщо вже ти все вмієш робити по-чоловічому, то скажи — чому втекла звідти?
Я вирішив прийти дівчині на допомогу:
— Послухай, Талаба-беку, чи тобі розповідати про те, що в селі панують усталені звичаї, суворі традиції, там належить без слів підкорятися волі старших. Дівчина або повинна була одружитися з дідуганом і стати його служницею, або втекти.
Зухра вдячно поглянула на мене.
— Довелося кинути землю, — з жалем промовила вона.
— Однак тепер базікатимуть усяке, мовляв, ти втекла зовсім з іншої причини, — закинув раптом Талаба Марзук.
Зухра метнула на нього гнівний погляд. Її лице аж пополотніло. Вона розчепірила два пальці й рішуче заявила:
— Я виштрикну очі кожному, хто хоч слово скаже криве.
— Зухро, ти не зрозуміла: це був жарт! — вигукнула Маріанна.
— Він справді жартує, — мовив я і обернувся до Талаби Марзука: — Не блазнюй з дівчиною, шановний!
— А це вже дурниці! — відповів зневажливо Талаба Марзук.
Бурштинові очі, міцні щічки-полунички, ямочка на підборідді. Ця дівчина могла б бути моєю онукою.
— Ти, пане, ще довго тут житимеш? — питає Зухра. Вона принесла мені в кімнату пообідню каву.
— Я тепер тут завжди житиму.
— А де твоя сім’я?
— В мене нікого немає, крім тебе, — відповідаю я, сміючись.
Дівчина віддячує мені щирою радісною усмішкою.
В Зухри маленькі мозолясті долоньки й широкі ступні.
Якось вона сказала мені:
— Талаба Марзук — дуже важка людина.
— Він відома людина, — відповів я, — нещасна і хвора.
— Не складе собі ціни, мов паша якийсь, а їхній час давно минув.
Ці слова викликали в моїй пам’яті спогади про давноминулі роки.
Зухра пам’ятала навіть горілку, яку купувала колись давно.
— Щоразу коли питаю в магазині спиртне, — казала вона, — всі дивляться на мене й посміхаються.
«Хай береже тебе Аллах», — думаю я.
Що за гамір? Голоси неначе знайомі, однак надміру крикливі. Що там коїться за дверима? Годинник показує п’яту пообіді.
Я виліз із постелі, накинув халат і вийшов з кімнати. Відчиняючи двері вітальні, я встиг помітити, як Талаба зайшов до своєї кімнати.
У вітальні сиділа, ледь не плачучи, похмура Зухра. Біля неї стояла вкрай розгублена Маріанна. Що тут трапилося?
Побачивши мене, Маріанна стрепенулася:
— Зухрі здалося щось негарне, пане Аміре.
Дівчина схлипувала.
— Він хотів, щоб я йому зробила масаж! — пояснила вона мені.
— Ти нічого не зрозуміла, — перебила її Маріанна, — чоловік хворий і йому необхідний масаж, про це всі добре знають. Щороку він їздить до Європи. Але якщо ти проти, ніхто не змушує тебе це робити.
— Я ніколи не чула про таке, — агресивно відповіла Зухра. — Побачила його на ліжку напівголого, коли зайшла в кімнату прибрати!
— Послухай, Зухро, він стара людина, старіша за твого батька. Ти нічого не зрозуміла. Піди причепурися й викинь це з голови.
Ми сиділи з Маріанною на дивані з чорного дерева. Віконні шиби дрібно бряжчали під ударами вітру. Нас тішила важка мовчанка.
— Він чіплявся до неї, я в цьому ніскільки не сумніваюся, — перервала мовчанку Маріанна.
— Що ти!.. — пробурмотів я докірливо.