— А ти що, не віриш? — розсердилася вона.
— Та він просто бавився!
— Але ж він стариган!
— Але й у старих є свої забави!
Прийшов Талаба Марзук і всівся поруч з нами, ніби нікуди й не ходив.
— Селюк живе селюком і селюком помре, — сказав він.
— От і дай Зухрі спокій, — роздратовано буркнув я.
Талаба-бек аж засичав:
— Дика кішка! Нехай не заводить тебе в оману її фасониста одіж. Дика кішка.
Я співчуваю тобі, Зухро. Лише допіру збагнув усю глибину твоєї самотності. Цей пансіонат — не найкраще для тебе місце.
А ще ця пані-опікунша. Вона не буде вагатися, коли настане сприятливий момент, і залюбки продасть тебе.
Тим часом Талаба Марзук вихилив гранчак вина й пішов філософствувати далі:
— Хто мені скаже, як відбилась мудрість Аллаха на його витворі?
Маріанна зраділа можливості змінити тему розмови.
— Годі блюзнити, Талаба-беку! — вигукнула вона.
— Скажи мені, моя зверхнице, чому Господь дозволив людям розіп’ясти на хресті свого сина? — спитав він, тицяючи пальцем у бік статуї Діви Марії.
— Якби не це, — на повному серйозі відповіла господиня, — то нас наздогнало б прокляття.
— А хіба воно нас іще не наздогнало? — зареготав Талаба Марзук.
Він потайки підлесливо позирнув у мій бік, але я вперто цього не помічав. Зрештою Талаба Марзук не втримався і штовхнув мене ліктем під ребро:
— Послухай, старий лисе, ти повинен помирити мене з Зухрою.
Новий квартирант?
Це був невисокий худорлявий чоловік, з пронизливим поглядом, тридцяти років на перший погляд. У його смаглявому з різко окресленими рисами обличчі проглядало щось селянське.
— Це пан Сархан аль-Бухейрі, — відрекомендувала нам незнайомця Маріанна.
— Я заступник головного бухгалтера компанії, що виробляє пряжу, — повідомив він нас упевненим голосом, у якому виразно почувсь акцент сільського жителя.
Коли він пішов до себе, попередньо отримавши від Маріанни запрошення до сніданку, вона весело повідомила:
— Він теж тут житиме.
Минув ще тиждень, і до пансіонату прибув черговий мешканець — Хусні Алам. Він був молодший від Сархана й зовні відрізнявсь від нього — світлошкірий, міцної статури, мов борець. Маріанна не забарилась повідомити, що він із поважної родини з містечка Тамта.
Зрештою в нас з’явився Мансур Бахі, диктор Александрійського радіо, молодий, років на двадцять п’ять, витончений, з тонкими аристократичними рисами обличчя. У всьому його вигляді було щось дитяче, проте зовсім не жіноче.
Отож кожна кімната пансіонату знайшла свого мешканця, й Маріанна була як ніколи щаслива.
Я теж тішився. Звісно, молодості притаманні радість і веселощі, одначе, може, нові пожильці не погребують інколи посидіти і в колі стариганів?
Маріанна раділа по-своєму.
— У всякому разі, вони не студенти, — задоволено проказувала вона.
Якось радіо передавало концерт Умм Кальсум. Маріанна закликала всіх мешканців пансіонату провести цей вечір укупі. Це будуть приємні посидінки з музикою та бесідами.
Ми скинулись, купили горілки й приготували спільну вечерю — смаженю. Всі повсідалися біля приймача, а Зухра метеликом пурхала по кімнаті, обслуговуючи поважне товариство. Надворі стало прохолодно, однак вечір мав бути тихим, спокійним, безвітряним.
— Небо чисте, — оголосила Зухра, — можна зірки лічити.
Вечірка була у розпалі, дзвеніли келихи, всі весело гомоніли. Лише Талаба Марзук нервував. Ще напередодні він поділився зі мною своїми побоюваннями.
«Пансіонат став для мене справжнім пеклом, — сказав він, — я не маю сумніву, що невдовзі всі мешканці знатимуть подробиці моєї біографії — якщо не газети, то диктор Мансур Бахі постарається».
Маріанна давно все знала про всіх своїх квартирантів.
— Пан Сархан походить із знатної родини аль-Бухейрі! — сказала вона.
Я нічого не чув раніше про цю родину.
Талаба Марзук, до речі, теж.
— Один його товариш, — розповідала Маріанна, — дізнався, що панові Сархану набридло жити в старій незручній квартирі, й порекомендував переїхати до мого пансіонату.
— А Хусні Алам?
— Пан Хусні — з сім’ї Аламів у Танті, володіє сотнею феданів землі.
Вона повідомила це таким тоном, наче земля належала особисто їй:
— Саме сотнею, не більше й не менше, і революція не зачепила їх. — Маріаннине обличчя променилося радістю, немов їй неабияк пощастило в житті.
— Він завітав до Александрїї, щоб налагодити тут свій бізнес, — закінчила вона оповідь.