Марго м’яко поплескала мене по спині.
— До ранку ти все зрозумієш.
І тут вона угледіла клаксон. Насилу вона дістала його з коробки, я відразу ж сказав:
— Ні!
А вона запитала:
— Що означає «ні»?
— Це означає: не треба сигналити.
Але вона почала сигналити, не встиг я ще дістатися до літери «с» у слові «сигналити», і він заверещав так пронизливо, що в мене мало не луснула голова, а Марго й каже:
— Вибач, я не почула. Що ти сказав?
— Годі си…
Але вона знову мене заглушила.
Тут до нас підійшов працівник «Волмарту», трохи старший од нас хлопчина, і мовив:
— Послухай, тут не можна сигналити.
І Марго начебто й щиро відказала:
— Пробач, я не знала.
А він:
— Та все нормально. Я особисто не заперечую.
На цьому розмова мала б і скінчитися, але хлопець і далі дивився на Марго; я його й не звинувачую: від неї непросто очі відірвати.
Потім він запитав:
— Ви двоє сьогодні що робите?
— Та нічого особливого, — відказала Марго. — А ти?
— У мене о першій зміна закінчується, і я йду в отой бар на вулиці Оранж. Ти, якщо є бажання, приєднуйся. Тільки брата твого доведеться додому відіслати, там документи перевіряють.
Кого-кого?
— Я їй не брат, — мовив я, втупившись у його кеди.
Але Марго прийняла його гру.
— Він двоюрідний, — збрехала вона. Потім прихилилася до мене і обняла за пояс — я кожен її пальчик відчував. І тут раптом вона додала: — І мій коханець.
Хлопець вирячив очі й ушився хутчій, але рука Марго ненадовго затрималася в мене на поясі, тож я, скориставшись нагодою, теж її обняв.
— З усіх двоюрідних тебе я люблю найбільше, — повідомив я. Марго усміхнулася, легенько штовхнула мене стегном і спритно викрутилася з моїх обіймів.
— Наче я не знаю!
4
Ми мчали по трасі 1–4, яка, на щастя, виявилася порожньою, і Марго давала мені вказівки. На годиннику на панелі була 1:07.
— Гарно, еге ж? — озвалася Марго, дивлячись не на мене, а у вікно, тож я її майже не бачив. — Люблю швидку їзду у ліхтарному світлі.
— Світло, — мовив я, — видиме нагадування про Невидиме Світло.
— Гарно, — похвалила Марго.
— Це Еліот. Ти ж читала. Торік на англійській проходили.
Я сам, як по правді, всього того вірша не подужав, але уривки, які прочитав, осіли в пам’яті.
— А, то це цитата, — сказала вона розчаровано.
Рука Марго лежала на панелі. Я теж міг би покласти долоню на панель, і тоді наші руки опинились би поруч. Але я цього не зробив.
— Повтори-но ще раз, — попросила Марго.
— Світло, видиме нагадування про Невидиме Світло.
— Так. Чорт забирай, гарно сказано… Може, це й на твою дівчину подіє.
— Колишню дівчину, — поправив я.
— Сюзі тебе кинула? — запитала Марго.
— Чого це ти вирішила, що це вона кинула мене?
— Ой, вибач.
— Хоч так воно і було, — зізнався я, і Марго зареготалася.
Ми розійшлися з Сюзі вже кілька місяців тому, але я не звинувачував Марго за те, що вона не стежила за тою драмою. Те, що відбувається в репетиційній, рідко вихлюпується за її стіни.
Марго поклала на панель ноги і почала ворушити пальчиками в такт своїм словам. У її мові завжди чувся виразний ритм, так ніби вона вірші читала.
— Ех, шкода, звісно. Але я тебе розумію. Мій чарівний хлопець, виявляється, вже давно кохається з моєю найкращою подружкою.
Я обернувся, але обличчя Марго затулялося волоссям, і я не міг зрозуміти, чи не жартує вона.
— Серйозно?
Вона промовчала.
— Я ж вас бачив сьогодні разом, ти так весело сміялася.
— Не знаю, про що це ти. Я про все дізналася сьогодні перед першим уроком, а потім я бачу їх: стоять, балакають, то я розкричалася, мов скажена, Бекка кинулася до Клінта Бауера в обійми, а Джейс стоїть, як ідіот, а з роззявленого смердючого рота котиться тютюнова слина…
Ага, виходить, сцену в коридорі я інтерпретував хибно.
— Дивно. Вранці до мене підкотився Чак Парсон з питанням, що мені відомо про тебе і Джейса.
— Ну, Чак, мабуть, просто робить, що йому наказують. Може, Джейс велів йому з’ясувати, кому про все відомо.
— Господи Ісусе, навіщо йому Бекка здалася?
— Ну, цікавою особистістю або щедрої душі людиною її не назвеш, тож, напевно, просто тому, що вона сексі.
— Таж не більше за тебе! — вихопилося в мене.
— Мене взагалі завжди дивувало, що хтось починає з кимсь зустрічатися тільки через вроду. Це все одно що пластівці на сніданок не до смаку вибирати, а за кольором упаковки… До речі, нам до наступної розв’язки… Але я не надто вродлива, принаймні якщо зблизька глянути. Як правило, що ближче людина до мене підходить, то менш привабливою я здаюся.