— Я навіть не розумію, чого вона втекла, це ж просто… чорт-шоста-година-ні-старий-бластером-його… може, з цим своїм посварилася? Я думав, що у неї… де-крипта-вона-ліворуч… до таких речей імунітет.
— Ні,— сказав я, — річ не в цьому… ну, я так думаю. Принаймні не тільки в цьому. Марго просто ненавидить Орландо, вона його називає паперовим містом. Ну, тому що воно лицемірне й ледаче. Гадаю, вона від нього просто відпочити вирішила.
Я визирнув з вікна і зауважив, що хтось — напевно, детектив — опустив жалюзі в кімнаті Марго. Але дивився я не на жалюзі. А на чорно-білий плакат. На знімку був зображений трохи згорблений чоловік, що дивиться вперед. На губі висить цигарка. На плечі — гітара, а на ній виведено фарбою: «Цей інструмент убиває фашистів».
— У Марго у вікні щось є.
Музика гри замовкла, Радар з Беном опустилися навколішки поруч зі мною.
— Це щойно з’явилося? — запитав Радар.
— Я мільйон разів ці жалюзі бачив, — відказав я, — але плаката на них раніше не було.
— Дивно, — зронив Бен.
— Сьогодні вранці батьки Марго сказали, що вона іноді залишає підказки, куди пішла, — додав я. — Але вони завжди невиразні, все одно нічого не зрозумієш, поки вона не повернеться.
А Радар уже взявся до діла — почав шукати ту цитату у своїй «Омніпедії».
— Це фото Вуді Гатрі,— сказав він. — Співак у стилі фольк, роки життя 1912–1967. Співав про робітничий клас. «Ця земля — твоя земля». Трохи наче комуніст. Натхненник Боба Ділана.
Радар програв шматочок з пісні — високий рипучий голос співав про профспілки.
— Я напишу автору статті, запитаю, чи нема якогось явного зв’язку між цим Вуді Гатрі й Марго, — пообіцяв Радар.
— Я відмовляюся вірити, що їй подобається його творчість, — сказав я.
— Серйозно, — докинув Бен, — він співає, мов п’яне Жабеня Керміт з раком горла.
Радар відчинив вікно, вистромив голову й роззирнувся.
— К., гадаю, повідомлення залишено тобі. Хіба хтось іще з її знайомих зміг би його побачити?
Я похитав головою.
За мить Бен додав:
— Він на нас так дивиться, ніби вимагає уваги. І голову так схилив, бачите? Наче він не на сцені, а в дверях у тебе стоїть абощо.
— Здається, він запрошує нас увійти, — відказав я.
4
З вікна моєї спальні не видно було ні центрального входу, ні гаража — їх можна побачити тільки з вітальні, тому Бен грався собі далі, а ми з Радаром вийшли у вітальню і сіли коло телевізора, а самі пильно стежили за будинком Шпігельманів. Ми чекали, коли мама й тато Марго підуть. Чорний «форд» детектива Борена й досі стояв на під’їзній доріжці.
Поїхав він хвилин за п’ятнадцять, та минула година, а ні парадні, ні гаражні двері не відчинялися. Ми з Радаром дивилися якусь дурну комедію про марихуанщиків, і я майже перейнявся сюжетом, коли це Радар мовив: «Гараж». Я зістрибнув з дивана і підійшов до вікна, щоб розгледіти, хто в машині. Пан і пані Шпігельмани. Руті лишилася вдома.
— Бене! — крикнув я. Той миттю схопився на ноги, і, щойно Шпігельмани звернули з Джеферсон-вей на Джеферсон-роуд, ми вийшли надвір. Було тепло і вогко.
Ми пішли до будинку моріжком. Я подзвонив у двері й почув клацання кігтів Мирни Мустели, а потім вона загавкала як ненормальна, дивлячись на нас крізь бічне вікно. Руті відчинила двері. То було гарненьке дівча років, напевно, одинадцятьох.
— Привіт, Руті.
— Привіт, Квентине, — відказала вона.
— А мама з татом удома?
— Щойно поїхали, — сказала вона. — В супермаркет.
У неї були такі самі великі очі, як у Марго, тільки світло-карі. Вона подивилася на мене, від хвилювання стиснувши губи:
— Ти поліцая бачив?
— Так, — сказав я. — По-моєму, добрий.
— Мама каже, може, Марго просто раніше поїхала в коледж.
— Ага, — зронив я, подумавши: ну звісно, найкращий спосіб відгадати загадку — це вирішити, що загадки ніякої немає. Але я вже не сумнівався в тому, що Марго залишила ключі до розгадки.
— Слухай, Руті, нам треба зазирнути в кімнату твоєї сестри, — сказав я. — Марго іноді тебе просить зробити щось потайці від батьків. От і зараз те саме.
— Марго не любить, коли до її кімнати хтось заходить, — відказала Руті.— Крім мене. Ну і мами іноді.
— Але ми ж її друзі.
— Вона не пускає друзів до себе в кімнату, — наполягала вона.
— Руті, прошу тебе, — нахилився я до неї.
— І ви ще хочете, щоб я мамі з татом не розповідала.
— Еге ж.
— П’ять баксів, — відказала вона.