Я збирався поторгуватися, але Радар дістав п’ятірку і віддав їй.
— Якщо побачу машину, скажу, — змовницьки додала Руті.
Я присів, щоб як слід почухати стареньку-проте-досі-енергійну Мирну Мустелу, а потім ми побігли сходами нагору, в спальню Марго. Взявшись за дверну ручку, я усвідомив, що не бачив цієї кімнати років з десятьох.
Я увійшов. Там було набагато охайніше, ніж можна було очікувати від Марго, хоча, може, то мама прибрала. Праворуч стояла шафа, що мало не лускала від одягу. Біля дверей — взуттєва полиця, де теж повно всього, від балеток на ґудзичках до шпильок. Здається, з одягу Марго майже нічого не взяла.
— Я за комп’ютер, — сказав Радар. Бен торсав жалюзі.
— Плакат приліплений, — мовив він. — Просто на скотч. Не дуже міцно.
Найбільше мене здивувало те, що я побачив на стіні біля письмового столу: книжкові полиці заввишки з мене й удвічі ширші, й усі вони напхані вініловими платівками, їх там були сотні.
— У програвачі «А Love Supreme» Джона Колтрейна, — повідомив Бен.
— Боже, це просто геніальний альбом, — відказав Радар, не відриваючись від комп’ютера. — Смак у неї непоганий.
Я спантеличено подивився на Бена, і він пояснив:
— Саксофоніст такий був.
Я кивнув.
Досі щось друкуючи, Радар додав:
— Повірити не можу, що К. жодного разу Колтрейна не чув. Я, мабуть, не зустрічав більш яскравого свідчення існування Господа Бога, ніж його майстерність.
Я заходився переглядати платівки. Вони стояли в алфавітному порядку за іменем виконавця, я відшукав букву «Г». Диззі Гіллеспі, Джиммі Дейл Гілмор, «Грін дей», «Гайдид бай войсиз», Джордж Гарисон.
— У неї, схоже, тут є все, крім Вуді Гатрі,— прокоментував я. А потім знову почав з «А».
— Підручники всі тут, — повідомив Бен. — Плюс якісь книжки, на столику біля ліжка. Щоденника немає.
Але мене захопила музична колекція Марго. Їй подобалося все. Я навіть уявити не міг, що вона цікавилася таким мотлохом. Я бачив, як вона слухає плеєр, поки бігає, але не підозрював, що вона така фанатка. Я майже нічого цього ніколи в житті не чув, і мене здивувало, що новинки досі випускають на вінілі.
Вивчивши літеру «А», я перейшов до «Б»; пробравшись через «Бітлз», «Блайнд бойз ов Алабама» і «Блонді» я рушив швидше — настільки швидко, що зворот конверта «Mermaid Avenue» Біллі Брегга я побачив лише тоді, коли вже перейшов до «Баззкокс». Я зупинився, повернувся, дістав платівку Біллі Брегга. На лицьовому боці конверта була фотографія міської блочної забудови. А зі звороту на мене дивився Вуді Гатрі. На губі повисла цигарка, на плечі — гітара з написом: «ЦЕЙ ІНСТРУМЕНТ УБИВАЄ ФАШИСТІВ».
— Гей, — покликав я.
Бен підійшов до мене.
— Нічого собі,— сказав він. — Добра знахідка.
Радар обернувся на стільці й додав:
— Вражає. Цікаво, що всередині.
На жаль, там виявилася лише платівка. Платівка як платівка — як і тисячі інших. Я поставив її в програвач, за хвилю до мене навіть дійшло, як його ввімкнути, платівка закрутилася, і я опустив голку. Якийсь хлопець співав пісню Вуді Гатрі. І набагато краще, ніж він сам.
— Це що, збіг якийсь?
Бен стояв з конвертом у руках.
— Дивіться, — він показував на список композицій. Пісня «Племінниця Волта Вітмена» була обведена чорною ручкою.
— Цікаво, — відреагував я.
Мама Марго казала, що її підказки ні до чого не приводили, але я тепер знав, що таких підказок — цілий ланцюжок і призначені вони, здається, мені. Я відразу ж пригадав, як Марго мені сказала в «СанТрасті», що я їй більше подобаюся, коли поводжуся впевнено. Я перевернув платівку і поставив голку. «Племінниця Волта Вітмена» була на другому боці першою. Загалом непогано.
Тут я побачив у дверях Руті. Вона дивилася на мене.
— Руті, а ти не підкажеш, де шукати? — запитав я. Вона похитала головою.
— Я вже дивилася, — похмуро сказала вона.
Радар глянув на мене і кивнув у її бік головою.
— Початуй, будь ласка, щоб нас батьки не заскочили, — попросив її я. Руті кивнула і пішла. Я зачинив двері.
— Що таке? — запитав я Радара. Він погукав нас до комп’ютера.
— За тиждень до зникнення Марго довго сиділа на сайті «Омніпедії». Але вона стерла всю історію, тож я не знаю, на яких сторінках вона була.
— Слухай, Радаре, а подивися, хто такий Волт Вітмен, — попрохав Бен.
— Поет, — відказав я. — Дев’ятнадцятого століття.
— Чудово, — Бен аж очі закотив. — Поезія.
— Що в цьому поганого? — запитав я.