Тому я не надто переймався з приводу свого рішення не летіти в Нью-Йорк: це ж усе одно була дурна ідея. Та поки я жив своїм усталеним життям цілий вечір і весь наступний день, мене гризла ця думка, мені здавалося, що рутина віддаляє мене від зустрічі з Марго.
7
У вівторок увечері — Марго не було вже шість днів — я поговорив з батьками. Не те щоб я дійшов якогось поважного рішення, просто так склалося. Я сидів за кухонним столом, тато нарізав овочі, а мама обсмажувала на сковорідці яловичину. Папа почав дражнити мене за те, що я так довго читаю одну тоненьку книжечку, а я відказав:
— Взагалі, це я не на англійську читаю; просто здається, що Марго залишила мені в ній якусь підказку.
Вони замовкли, і я розповів про Вуді Гатрі й Вітмена.
— Так, їй подобаються ці ігри з недомовками, — прокоментував тато.
— Я не звинувачую дівчинку в тому, що їй хочеться уваги, — сказала мама, а потім додала, звертаючись до мене, — але це не означає, що її добробут — це твоя відповідальність.
Тато кинув на сковорідку моркву з цибулею.
— Атож! Певна річ, ніхто з нас не зможе поставити Марго діагноз, поки ми її не оглянемо, але, гадаю, вона незабаром повернеться.
— Не робімо припущень, — тихенько сказала йому мама, щоб я не почув. Тато хотів щось відповісти, але я перебив:
— А мені що діяти?
— Закінчити школу, — відказала мама. — І довіряти Марго — вона може сама про себе подбати, ця здатність у неї добре розвинена.
— Згоден, — додав тато.
А по вечері, ввімкнувши у своїй кімнаті «Воскресіння» без звуку, я зрозумів, що вони обговорюють цю тему. Слів я не чув, але обоє були стурбовані.
Пізніше ввечері на мобільний мені подзвонив Бен.
— Привіт, — сказав я.
— Братан, — почав він.
— Так, — відказав я.
— Я збираюся з Лейсі по взуття.
— По взуття?
— Ага. З десятої до півночі знижка тридцять відсотків на все. Вона хоче, щоб я допоміг їй вибрати черевички на бал. У неї, звісно, вже є якісь, але я до неї вчора заходив, і ми погодилися, що вони не… ну, розумієш, черевички для балу повинні бути просто ідеальні. То ці вона хоче повернути, а потім ми їдемо в універмаг, збираємося типу…
— Бене, — сказав я.
— Що?
— Старий, я не хочу обговорювати черевички Лейсі. Я навіть скажу чому: в мене є така штука, наявність якої відбиває цікавість до взуття на бал. Прутень називається.
— Я просто нервую і ніяк не можу перестати думати про те, що вона мені серйозно подобається — не просто тому, що вона диво-киця-на-бал, а тому, що вона просто-класна-і-з-нею-круто-гуляти. Ми ж танцюватимемо там, а уяви, якщо ми поцілуємося посеред зали, і всі скажуть: «Ох, нічого собі», — і, розумієш, усе, що вони там про мене вигадували, все це вилетить у вікно…
— Бене, — знову урвав його я, — годі слину пускати, як ідіот, і все буде гаразд.
Він ще трохи верзякав усяку дурню, але потім мені вдалося з ним розпрощатися.
Я ліг, і на мене навалилися депресивні думки з приводу балу. Я не засмучувався від того, що не іду туди, але я — хоч як воно було нерозумно і безглуздо — мріяв про те, щоб устигнути знайти Марго й умовити її піти туди зі мною. І все це мало б статися в останній момент, в суботу ввечері. І тоді ми б увійшли у бальну зал у «Гілтоні» в джинсах і поношених футболках, встигаючи тільки на останній танець, і всі тицяли б на нас пальцями і дивувалися поверненню Марго, а ми, танцюючи фокстрот, вислизнули б із зали надвір і втекли їсти морозиво… Як і Бен ото, я поринав у кумедні мрії про цей бал. Але я принаймні не розбалакував про це уголос.
Бен іноді ставав егоцентричним ідіотом, і я питав сам себе, що я в ньому взагалі знайшов. Навіть якби у нього і не було ніяких чеснот, часом на думку йому спадали просто-таки геніальні ідеї. Наприклад, про двері. Ідея себе не виправдала, але все одно була непогана. Просто, мабуть, Марго хотіла сказати мені щось інше.
Мені.
Підказка була мені. Двері — мої!
Аби потрапити в гараж, мені спочатку треба було перетнути вітальню, а там сиділи батьки й дивилися ТБ.
— Хочеш подивитися з нами? — запропонувала мама. — Розслідування от-от закінчиться.
Це було одне з тих «хто вбивця» телешоу.
— Ні, дякую, — відмовився я і промчав повз них через кухню в гараж.