Я відшукав найбільшу викрутку з прямим кінчиком, застромив її за пояс шортів кольору хакі й міцніше затягнув ремінь. У кухні я взяв печиво і трохи ніяково попрямував назад до себе через вітальню; поки на екрані розгорталося розслідування, я вийняв усі стрижні зі своїх дверей. Коли випав останній, двері рипнули і почали відходити, тож я однією рукою відчинив їх так, щоб вони вперлися в стіну. І тут крихітний шматочок паперу — завбільшки приблизно з мій ніготь — випав з верхньої завіси. Цілком у дусі Марго. Навіщо ховати щось у себе, якщо можна підкинути його мені? Я задумався, коли і як вона встигла це зробити. А ще я не зміг стримати усмішки.
Це був клаптик з газети «Вартовий Орландо». Я зрозумів, що це саме вона, тому що на обірваному краєчку було надруковано «вий Орландо, 6 травня, № 2». Саме в той день Марго і втекла. Записка була від неї. Я впізнав почерк:
бартлсвіль-Авеню, 8328
Щоб поставити двері на місце, треба було забивати стрижні, а це привернуло б увагу батьків, тож я просто притулив двері до завіс і залишив їх відчиненими. Поклавши стрижні в кишеню, я сів за комп’ютер і відшукав на мапі адресу з записки. Про таку вулицю я раніше ніколи не чув.
Вона була за тридцять чотири і шість десятих милі від мене, їхати потрібно було по Колоніал-драйв майже до міста з назвою Різдво, штат Флорида. Я наблизив знімок будівлі з супутника — чорний прямокутник, облицьований чимось неяскравим, сріблястим, за ним — трава. Може, це фургон? Розмір складно було оцінити, тому що навколо була тільки зелень.
Набравши Бена, все розповів йому.
— Значить, я мав рацію! — зрадів він. — Кортить розповісти Лейсі, вона теж вважає, що це була крута ідея!
На Лейсі я уваги не звернув.
— Ну, я поїду, напевно.
— Звісно, треба їхати. І я з тобою. Давай у неділю вранці, я, певна річ, страшенно втомлюся після балу, але чорт з ним.
— Ні, я виїжджаю зараз.
— Братан, зараз темно! Ти ж не поїдеш у цей дивний будинок з таємничою адресою потемки. Ти що, фільми жахів не дивишся?
— Може, вона там.
— Еге ж, а ще там може виявитися демон, що харчується виключно хлоп’ячими підшлунковими, — відказав він. — Боже, ти хоч до завтра почекай, правда, після репетиції мені треба замовити Лейсі корсаж і додому заїхати на той раз, якщо вона в мережі й написала мені що-небудь, тому що ми останнім часом часто листуємося…
— Ні,— перебив я, — я їду сьогодні ж, я хочу її бачити.
Коло звужувалося. Якщо покваплюся, то, може, за годину я вже побачу Марго.
— Братан, я тобі не дозволю їхати хтозна-куди посеред ночі. Я повинен прикрити твою дупу.
— Завтра вранці,— сказав я, в першу чергу собі.— Тоді я поїду завтра вранці.
Мені вже починала набридати моя стовідсоткова відвідуваність уроків. Бен мовчав. Я лише чув, як він випускає повітря через передні зуби.
— Так, я відчуваю, що вже хворий, — сказав нарешті він. — Температура. Кашель. Біль. Усе болить.
Я посміхнувся. Попрощавшись, я набрав Радара.
— У мене тут Бен на іншій лінії,— відказав він, — я тобі зараз передзвоню.
І передзвонив за хвилину. Я навіть привітатися не встиг.
— К., у мене така страшна мігрень. Я завтра точно в школу не зможу прийти.
Я засміявся.
Потім я роздягнувся, залишившись тільки у футболці й боксерках, висипав сміття з відра в шухлядку і поставив його коло ліжка. Завів будильника на безбожно ранню пору — на шосту ранку — і наступні кілька годин марно намагався заснути.
8
Уранці до кімнати увійшла мама і сказала:
— Ти навіть двері не зачинив, сонько.
Розплющивши очі, я відказав:
— У мене щось із животом, — і показав на відро з блювотинням.
— Квентине! Боже ж ти мій! Коли це сталося?
— Годині о шостій, — сказав я правду.
— Чому ти нас не погукав?
— Сили не було, — знову сказав я правду.
— Ти недобре почувався і прокинувся? — запитала вона.
— Ага, — сказав я неправду. Прокинувся я від того, що о шостій продзвенів будильник. Потім я прокрався на кухню, з’їв батончик з мюслями і випив апельсинового соку. За десять хвилин я застромив у горлянку два пальці. Вирішив не робити цього вночі, щоб не смерділо у мене під носом. Блювати нудотно, але швидко про це забуваєш.
Мама забрала відро і помила. Потім принесла його назад.
— Я, напевно, сьогодні залишуся… — почала вона, стиснувши від хвилювання губи.
Я поквапився її перебити:
— Все гаразд, справді, просто слабкість якась. З’їв щось не те.