— Ти певен?
— Якщо стане гірше, я подзвоню, — пообіцяв я. Мама поцілувала мене в чоло. Я відчув, що на шкірі відбилася її липка помада. Мені не було погано, але чомусь стало краще.
— Двері зачинити? — запропонувала вона, взявшись за ручку. А двері насилу трималися на завісах.
— Ні-ні-ні,— сказав я, може, аж занадто перелякано.
— Гаразд. Я дорогою на роботу подзвоню в школу. А ти дай мені знати, якщо тобі щось треба буде. Що завгодно. Або якщо захочеш, щоб я приїхала. І татові можеш дзвонити в будь-який момент. В обід я заїду, добре?
Я кивнув і натягнув ковдру до підборіддя. Хоча мама і помила відро, я навіть крізь запах миючого засобу досі відчував сморід блювоти, аж знову тягнуло блювати, але я намагався не думати про це і повільно дихати ротом, поки не почув, як мамин «крайслер» поїхав собі. Була 7:32. Бодай раз приїду вчасно, подумав я. Не в школу, правда. Але все ж таки.
Я прийняв душ, почистив зуби, надів темні джинси і просту чорну футболку. В кишеню поклав той клапоть газети. Потім забив стрижні в завіси і почав збирати речі. Я не дуже знав, що треба взяти з собою, але про всяк випадок кинув у рюкзак викрутку, якою знімав двері, роздруківку супутникової мапи, вказівки, як дістатися, пляшку води і Вітмена — на той раз, якщо знайду Марго там. Хотів розпитати про нього.
Бен з Радаром приїхали рівно о восьмій. Я вмостився на задньому сидінні. Вони підспівували «Mountain Goats».
Бен розвернувся і простягнув мені руку, стиснуту в кулак. Я легенько вдарив по кулаку, хоча терпіти не міг Такого привітання.
— К.! — гукнув Бен, перекрикуючи музику. — Ну, як тобі все це?
Я розумів, що Бен має на увазі: слухати «Mountain Goats» з друзями в авті, що мчить травневим ранком у середу назустріч Марго і Маргонорару, який належиться тому, хто її знайде.
— Та все краще за початки аналізу, — відказав я.
Музика лунала занадто голосно, розмовляти було неможливо. Заїхавши в Джеферсон-парк, ми відчинили вікно, щоб розповісти всьому світові про наш чудовий музичний смак.
Ми гнали до Колоніал-драйв повз кінотеатри і книгарні, в які й попри які я їздив усе своє життя. Але ця поїздка була краща від попередніх, тому що в школі зараз ішли початки аналізу, бо зі мною були Бен з Радаром, бо я думав, що ми знайдемо Марго. Через двадцять миль Орландо, нарешті, здався і поступився місцем уцілілим апельсиновим гаям і недобудованим ранчо — нескінченній рівнині, що заросла густим чагарником, а з дубів звисав іспанський мох. Було гаряче і безвітряно. Саме в таких місцях я проводив літо в скаутських таборах, потерпаючи від комарів і гасаючи за броненосцями. На дорозі тепер траплялися майже самі пікапи, а щомилі з нізвідки виникали поселення: купки будиночків, поміж якими петляли вузенькі вулички. Ті містечка скидалися на обшиті сайдингом вулкани.
За якусь часину час ми побачили трухляву дерев’яну вивіску «Маєтність Гроувпойнт». Порепана асфальтована дорога незабаром скінчилася, а далі йшла просто сіра земля, яка свідчила про те, що «Маєтність Гроувпойнт» належить до присілків, які мама називає «недосілками» — їх покинули, так і не забудувавши. Кілька разів, коли ми їздили десь разом з батьками, мені такі «недосілки» показували, але ніколи не були вони такі занедбані, як ця місцина.
Ми проїхали ще миль п’ять після «Маєтності Гроувпойнт», аж Радар зробив музику тихіше і сказав:
— Десь із милю лишилося.
Я вдихнув побільше повітря. Радісне збудження з приводу того, що я не в школі, почало згасати. Якось не вірилося, що Марго може ховатися в такому місці, я навіть подумав, що навряд чи вона подалася б сюди. Цілковита протилежність Нью-Йорку. Це була частина Флориди, яку часто бачиш з вікна літака і неодмінно думаєш: навіщо людям узагалі було селитися на цьому півострові? Я дивився на порожню дорогу; асфальт настільки розжарився, що вона пливла перед очима. Потім у цьому розпеченому мареві з’явився торгівельний центр.
— Це воно? — я нахилився і показав на нього.
— Мабуть, — відказав Радар.
Бен натиснув кнопку на стерео, і стало дуже тихо. У цій тиші Бен зупинився на стоянці, де вже навіяло піску: природа знову відвойовувала своє. Колись на цих чотирьох крамницях висіли й вивіски. Коло дороги стояв іржавий стовп футів з вісім заввишки. Але покажчик вже давно зірвало ураганом, а може, він просто проржавів і одпав. Та й у крамниць справи йшли не краще: містилися вони в одноповерховій будівлі з пласким дахом, подекуди вже просвічували шлакоблоки. Фарба на стінах полущилася, й облуплені шматочки щосили чіплялися за бетон, як умираючі комахи. Поміж вікнами волога намалювала абстрактні картини. Дерево, яким позабивали вікна, вже побрижилося. Мене пронизала жахлива думка, якої вже було не позбутися: мені здалося, що втекти з дому, щоб жити тут, — безглуздо. В таке місце приходять хіба вмирати.