Радар відходить від єнота і тягне ручку одних з чотирьох замкнених сталевих дверей. Мені хочеться помолитися за померлого — прочитати відправу за цього єнота, — але я не вмію. Мені його так шкода, і я соромлюся своєї радості, що мертвий виявився він.
— Вони трохи піддаються, — кричить Радар. — Ідіть допоможіть.
Ми з Беном хапаємо Радара за пояс і тягнемо. Він впирається ногою в стіну, аж тут раптом хлопці падають на мене, просякнута потом Радарова футболка накриває мені обличчя. Я почуваю радість, думаючи, що двері відчинилися. А потім бачу, що просто відірвалася ручка. Насилу підводжуся і дивлюся на двері. Вони зачинені.
— Клята сорокарічна довбана ручка! — лається Радар. Ніколи він так не висловлювався.
— Все гаразд, — кажу я, — вихід є. Має бути.
Ми йдемо далі й повертаємося до чільної стіни будівлі. Дверей там нема. Але мені треба туди потрапити. Бен з Радаром намагаються вибити дошки, якими затулено вікна, але вони забиті намертво. Радар лупить ногою, але все марно. Бен повертається до мене.
— За однією з цих дощок немає шибки, — повідомляє він, а потім відбігає від будівлі, з-під ніг летить брудний пісок.
Я розгублено дивлюся на нього.
— Спробую вибити, — пояснює він.
— У тебе не вийде.
Він поміж нас важить найменше. Якщо комусь і треба спробувати, то це мені.
Бен стискає руки в кулаки, потім розтискає пальці. Я рушаю в його бік, а він каже:
— Коли я вчився в третьому класі, щоб мене не били, мама відвела мене на тхеквондо. Я, правда, вивчив там тільки одну річ, але вона іноді приносить користь: ми побачили, як учитель пробиває товсту дошку рукою, і всі так зацікавилися, типу: от чорт, як він це робить? А він сказав, що головне — вірити, що рука пройде крізь дерево, і бити зі знанням того, що це можливо, і тоді все вийде.
Я збираюся заперечити, бо це ідіотизм, але Бен зривається з місця і пролітає повз мене. Розганяється, наближаючись до дошки, а потім без страху підстрибує, обертаючи корпус і виставляючи вперед плече, як таран, і влітає в дерево. Я вже уявляю, як він пролітає крізь дошку, і в ній залишається дірка у формі його тіла, як у мультику. Але Бен замість цього відскакує і падає на дупу на острівець зеленої трави посеред піщаного ґрунту. Перекочується на бік, потираючи плече.
— Зламалася, — заявляє він.
Я біжу до нього, думаючи, що це він про кістку в плечі, але Бен підводиться, і я бачу в дошці тріщину. Починаю гамселити по цьому місцю ногами, тріщина розповзається по горизонталі, потім ми з Радаром вставляємо в неї пальці й тягнемо. Я примружуюся, щоб піт не так заливав очі — вони вже просто горять, тягну щосили, смикаю туди-сюди, і нарешті нам вдається розколупати невеликий отвір з гострими краями. Ми з Радаром мовчки продовжуємо працювати, аж він втомлюється, і його заступає Бен. Нарешті вдається пропхнути дошку всередину. Я лізу в дірку вперед ногами і наосліп приземляюся на щось подібне до стосу паперу.
Діра невелика, крізь неї цідиться світло, але його недостатньо, щоб оцінити розміри приміщення, зрозуміти, чи є там стеля. Повітря всередині таке гаряче і затхле, що вдихаєш і видихаєш майже те саме.
Я обертаюся і налітаю на Бена — він буцається мені лобом у підборіддя. Я незрозуміло чому шепочу:
— У тебе є…
— Ні,— так само пошепки перебиває він мене. — Радаре, ти ліхтаря не взяв?
Якщо судити за звуками, Радар саме лізе до нас через діру.
— На ключах є, але малесенький.
Спалахує світло, але я все одно майже нічого не бачу, хоча мені вдається розрізнити, що ми опинилися в досить великому приміщенні з лабіринтом металевих полиць. Папір, на який я став, — це сторінки старого відривного календаря: безліч аркушів-днів розсипано по всій підлозі — вони пожовкли, їх погризли миші. Я думаю, що, можливо, раніше тут був книжковий склад, хоча на цих полицях уже давно лежить тільки пил.
Ми шикуємося вервечкою за Радаром. Нагорі раптом лунає рипіння, і ми всі зупиняємося. Я ковтаю, намагаючись вгамувати панічний страх. Чути, як дихають Радар і Бен, як вони човгають ногами. Мені страшно хочеться втекти, але це ж може бути Марго. А можуть бути й наркомани.
— Це просто будівля рипить, — каже Радар, але в голосі його немає звичної впевненості.
Я не можу поворухнутися. Потім чую Бена:
— Коли мені минулого разу було так само страшно, я штани обмочив.
— Мені востаннє було так страшно, коли я, рятуючи добрих чарівників, зустрівся віч-на-віч з Темним Лордом.