— Страшнувато, — каже він.
— Хлопці,— гукає Бен. Ліхтарик лежить на підлозі, я роблю крок назад, піднімаю його — і тут помічаю, що Бен на щось показує. На стіну. У відбитому світлі магічно проступає з-під шару ґрунтовки графіті — примарно-сірі літери, в яких я одразу впізнаю почерк Марго.
ЯК ЗАЇДЕШ У ПАПЕРОВІ МІСТА
ТО ВЖЕ НІКОЛИ НЕ ПОВЕРНЕШСЯ
Я хапаю ліхтарика і скеровую промінь на ґрунтовку — напис зникає. А як скеровую його на іншу стіну — її знову видно.
— Чорт, — ледь чутно лається собі під ніс Радар.
— Братан, — нарешті каже Бен, — може, підемо? Коли я минулого разу так злякався… а, до біса. Мені страшно. Щось це вже геть не цікаво.
«Щось це вже геть не цікаво» — ось як точно Бен означив той жах, який відчуваю я, мабуть. Точніше мені вже й не треба. І я швидко простую до виходу з «тролячої нори». Здається, ніби стіни насуваються на нас.
10
Бен з Радаром завезли мене додому — хай у школу вони і не пішли, але на репетицію не могли не піти. Я довго сидів один з «Піснею про себе», разів з десять намагався прочитати її всю від самого початку, але проблема полягала в тому, що вона була сторінок на вісімдесят, мала дивну структуру і безліч повторів, і я, знаючи значення всіх слів зокрема, загалом не розумів нічого. Хоч мені і здавалося, що важливі, напевно, тільки підкреслені місця, я все ж таки хотів з’ясувати, чи не є поема передсмертним листом самогубці. Але нічого не розумів.
Після десятьох заплутаних сторінок поеми мені раптом стало настільки страшно, що я вирішив зателефонувати тому детективу. Знайшов у кошику з брудною білизною шорти, в кишені яких лежала його візитівка. Він підійшов після другого гудка.
— Ворен.
— Здрастуйте, е-е-е, це Квентин Джейкобсен. Приятель Марго Рот Шпігельман.
— Звісно, хлопче, я тебе пам’ятаю. Що таке?
Я розповів йому про знайдені підказки; про торгівельний центр; про те, що коли ми з Марго дивилися на Орландо з двадцять п’ятого поверху «Сан-Трасту», вона його назвала паперовим містом, але тоді про інші паперові міста не казала; про те, що їй не хотілося б, щоб її тіло знайшли діти; про те, що тепер я повинен шукати її у себе під підошвами. Він навіть не почав напучувати мене, що в занедбані будівлі лазити не можна, навіть не запитав, чому я робив це о десятій ранку, коли мені належало бути в школі. Ворен мовчки дочекався, аж я закінчу свою розповідь, і прокоментував:
— Господи, хлопче, ти сам мало не детектив. Тобі б тільки пушку, пороху і три колишні дружини. То яка в тебе теорія?
— Я боюся, що вона могла, е-е-е, накласти на себе руки.
— Хлопче, мені таке й на думку не спадало, гадаю, вона просто втекла. Я тебе, звісно, розумію, але не забувай, що вона це вже не вперше робить. Тобто залишає всілякі підказки. Це набагато дужче вражає. Хлопче, повір мені, якби вона хотіла, щоб ти її знайшов — живою чи мертвою, — це вже сталося б.
— Але ви не…
— Хлопче, розумієш, на жаль, Марго — доросла людина і має право чинити на власний розсуд. Дозволь дати тобі пораду: чекай, коли вона сама повернеться додому. Ну, тобто тобі треба перестати дивитися на небо, а то одного дня глянеш нарешті вниз — і зрозумієш, що сам у хмари поринув.
Повісив я слухавку з неприємним осадом на душі — я зрозумів, що поема Вітмена мене на Марго не виведе. Я згадував підкреслені рядки: «Заповідаю себе землі, нехай проросте травою, яку я так люблю, // Якщо знову потягне до мене, шукай мене під своїми підошвами». На перших сторінках Вітмен називає цю траву «чарівним нестриженим волоссям могил». А де ці могили? Де паперові міста?
Я заліз у «Омніпедію», щоб з’ясувати, чи є в ній про «паперові міста» щось таке, чого я не знаю. Там виявилася «продумана» й «інформативна» стаття, написана користувачем на ім’я СракаСкунса: «Паперове місто — це таке місто, в якому є паперовий завод». У цьому і полягав недолік «Омніпедії»: Радар писав дуже розумні тексти і ретельно вивіряв інформацію, а невідредаговані потуги СракиСкунса все псували. Тож я почав шукати в інтернеті й виявив дещо вартісне тільки знизу на четвертій сторінці пошуку — на канзаському форумі з нерухомості.