Вона взяла олівця і почала писати щось на звороті конверта.
— Стривай, я записую.
— Що?
— Те, що ти сказав, — пояснила вона.
— Навіщо?
— Гадаю, це саме те, чого й хотів домогтися Вітмен. Щоб ти в його «Пісні про себе» побачив не просто вірш, а можливість збагнути іншу людину. Але, може, тобі все ж таки варто прочитати всю поему, а не просто цитати, які бозна на що натякають. Я вірю, що є якийсь цікавий взаємозв’язок поміж поетом у «Пісні про себе» і Марго Шпігельман — ота шалена харизма і пристрасть до мандрів. Але вірш неможливо зрозуміти, якщо читати окремі рядки.
— Добре, дякую… — мовив я, взяв книжку і підвівся. Ліпше мені не стало.
Після школи я поїхав з Беном, тож опинився у нього вдома й засидівся там, аж йому прийшла пора забирати Радара на якусь передбальну вечірку в нашого друга Джейка, чиї батьки поїхали з міста. Бен погукав і мене, але мені не хотілося.
Я пішов додому пішки — через той самий парк, де ми з Марго знайшли мерця. Пригадався той суботній ранок, і від спогаду у мене скрутило живіт — не через самого мерця, а через те, що Марго помітила його перша. Я навіть на рідному гральному майданчику не зміг помітити труп — а тепер як у біса я знайду її?
Увечері я спробував знову взятися за «Пісню про себе», але, попри пораду д-ра Голден, вона так і лишилася для мене безглуздим набором слів.
Наступного дня прокинувсь я рано, по восьмій, і сів за комп’ютер. Бен уже був у мережі, тож що я написав йому.
К-ВОСКРЕСЛИЙ: Ну, як вечірка?
ТО-БУЛА-НИРКОВА-ІНФЕКЦІЯ: Кепська, ясна річ. Всі вечірки, на які я ходжу, кепські.
К-ВОСКРЕСЛИЙ: Шкода, що я все проґавив. Ти щось рано. Хочеш зайти у «Воскресіння» погратися?
ТО-БУЛА-НИРКОВА-ІНФЕКЦІЯ: Жартуєш?
К-ВОСКРЕСЛИЙ: Е-е-е… ні?
ТО-БУЛА-НИРКОВА-ІНФЕКЦІЯ: Ти знаєш, який сьогодні день?
К-ВОСКРЕСЛИЙ: Субота, 15 травня?
ТО-БУЛА-НИРКОВА-ІНФЕКЦІЯ: Старий, за одинадцять годин чотирнадцять хвилин починається бал. Менш ніж за дев'ять годин я їду по Лейсі. А я «Зікум» ще не помив і не натер до блиску, ти його, до речі, страшенно замурзав. Потім мені треба буде самому помитися, поголитися, волосся в носі підстригти і теж натертися до блиску. Боже, не дратуй мене, і так справ забагато. Я тобі потім подзвоню, якщо можливість буде.
Радар теж був у мережі, тож я переключився на нього.
К-ВОСКРЕСЛИЙ: Що з Беном коїться?
ОМНІПЕДИСТ96: Заспокойся, ковбою.
К-ВОСКРЕСЛИЙ: Вибач, мене просто тіпає, що він з глузду з'їхав через цей бал.
ОМНІПЕДИСТ96: Тебе, напевно, ще більше тіпатиме, коли дізнаєшся, що я встав так рано винятково через те, що мені треба забрати смокінг, так?
К-ВОСКРЕСЛИЙ: Господи Ісусе! Ти серйозно?
ОМНІПЕДИСТ96: К., завтра, і післязавтра, і після-післязавтра, і в будь-який наступний день мого життя розраховуй на мене, я допоможу тобі з твоїм розслідуванням. Але у мене дівчина є. Їй хочеться гарного балу. І мені хочеться гарного балу. Я ж не винен, що Марго Рот Шпігельман не хоче гарного балу.
Я не знав, що сказати. Може, він і мав рацію. Може, Марго й заслуговувала, щоб про неї забули. Але я забути її не міг.
Мама з татом ще були в ліжку, вони дивилися по ТБ якесь старе кіно.
— Можна я мінівен візьму? — запитав я.
— Певна річ, а що?
— Вирішив піти на бал, — швидко відказав я. Байка склалася сама собою. — З’їжджу по смокінг, потім до Бена. Ми обоє йдемо одинаками.
Мама, всміхаючись, сіла.
— Синку, по-моєму, це чудово. Гадаю, тобі це піде на користь. Ти заїдеш, щоб ми тебе сфотографували?
— Мамо, хіба обов’язково людину, що йде на бал без дівчини, ще й фотографувати? Хіба мало цього приниження?
Вона засміялася.
— Не забудь подзвонити до комендантської години, — сказав тато, тобто подзвонити слід до опівночі.
— Звісно, — відказав я. Брехати їм було так просто, що я мимоволі замислився, чому почав робити це тільки тої ночі з Марго.
Я погнав по трасі на захід, у бік Кісимі й тематичних парків розваг, попри Інтернешнл-драйв, де ми з Марго вдерлися в «Морський світ», і далі по шосе до Гейнс-Сіті. У тих краях багато озер, а навколо озер у Флориді завжди селяться багатії, тож недосілкам там не було звідки взятися. Але на одному вебсайті я знайшов відомості про величезну ділянку землі, яка переходила з рук до рук, і ніхто її чомусь так і не забудував. Я відразу впізнав її, тому що всі інші присілки в тому місці були обгороджені, а Квейл-Голлоу виявився лише пластиковим покажчиком, забитим у землю. Ще там були стовпчики з оголошеннями: «ПРОДАЖ», «ПЕРШОКЛАСНА ДІЛЯНКА» і «НАЙКРАЩЕ МІСЦЕ ДЛЯ ЗАБУДОВИ».