Оскільки зовнішньому світу більше не було чого мені запропонувати, я повернувся до «Пісні про себе», єдиного дарунка від Марго, що не викликав сумнівів. Я сів під діркою в стелі, схрестивши ноги й обернувшись так, щоб світло падало на сторінки. І мені раптом чомусь пощастило таки подужати ту поему.
Справа в тому, що початок у поеми був дуже марудний, але десь на дев’яностому рядку починалося щось на кшталт оповіді, тож я нарешті вчитався в ті рядки. Отож, Вітмен сидить собі (як він пише, байдикує) на траві, а тоді:
Це була та надія, про яку казала д-р Голден, — трава була метафорою надії. Але і це ще не все. Він продовжує:
Тобто виходить, що трава — це ще й метафора величі Божої абощо…
І ще трохи далі:
Може, трава — це ще й метафора нашої рівності та взаємозв’язку всіх людей, як і казала д-р Голден. І нарешті ось що він пише про траву:
Отож трава — це ще й смерть, адже вона проростає з наших закопаних у землю тіл. Трава водночас означала так багато, що мене це приголомшило. Вона — метафора і життя, і смерті, і рівності, і взаємозв’язку, і дітей, і Бога, і надії.
Мені не вдавалося зрозуміти, яка з цих ідей була у поемі головна, — хоч, може, жодна з них не була головною. Але, міркуючи про траву, про те, скільки всього в ній можна побачити, я замислився про те, як я дивився-й-не-бачив Марго. А дивитися на неї можна було дуже по-різному. Раніше я зосереджувався на тому, що з нею сталося, але тепер, намагаючись усвідомити всю багатозначність трави і вдихаючи запах Марго, я збагнув, що головне питання полягає в тому, кого я шукаю. Якщо відповісти на запитання «Що таке трава?» настільки складно, думав я, то і відповісти на запитання «Хто така Марго Рот Шпігельман?» буде не простіше. Як і в будь-якій метафорі, незбагненній через свою багатогранність, у тому, щó Марго мені залишила, був величезний простір для безміру фантазій, для безлічі Марго.
Мені треба було якось звузити задачу, і я подумав, що тут, напевно, щось я хибно потрактував чи й узагалі не побачив. Мені хотілося зірвати дах й освітлити все відразу, аби побачити не тільки те, що потрапляє у вузький промінь ліхтарика. Я відклав ковдру Марго убік і закричав так, щоб усі щурі чули: «Я тут неодмінно щось знайду!»
Я знову оглянув столи в конторі, але, по-моєму, все вказувало на те, що Марго сиділа тільки там, де на календарі був червень і де я знайшов її лак для нігтів.
Пірнувши в «тролячу нору», я знову вийшов у бібліотеку, пішов уздовж занедбаних металевих полиць. Я шукав ділянки без пилу, щоб зрозуміти, щó Марго тут робила, але жодної не знайшов. А потім промінь мого ліхтарика випадково натрапив на якийсь предмет, що лежав на горішній полиці біля забитого дошками вікна. Це був корінець книжки.
Книжка називалася «Дорогами Америки: путівник» видання 1998 року, тобто після того, як торгівельний центр покинули. Я затиснув ліхтарика плечем і почав гортати сторінки. Там змальовувалися сотні найцікавіших туристичних принад, від найбільшої на світі мотузяної кулі в Дарвіні, штат Міннесота, до найбільшої кулі з марок в Омасі, штат Небраска. Хтось загорнув ріжки декількох сторінок, між якими не простежувалося очевидного зв’язку. Книжка не надто припала порохами. Може, «Морський світ» був для Марго лише першим пунктом у божевільній програмі атракціонів. Авжеж, це здавалося подібним на правду. Це так схоже на Марго. Вона якимось чином довідалася про це місце, провела тут кілька днів, збираючись у подорож, а потім рушила в дорогу. Я цілком міг уявити, як Марго котиться від однієї пастки для туристів до іншої.