У світлі останнього проміння з діри у стелі я знайшов на горішніх полицях ще кілька книжок: «Короткий путівник Непалом», «Визначні місця Канади», «Америкою на машині», «Путівник Багамами», «їдьмо в Бутан». Поміж цих книжок я ніякого зв’язку не побачив, окрім хіба того, що всі вони — для мандрівників і видані після того, як це місце занедбали. Затиснувши ліхтаря плечем, я зібрав усі книжки і поніс їх у порожню кімнату, яку вже вважав спальнею.
Отак і вийшло, що я справді провів бал з Марго — тільки не так, як мріяв. Замість увійти удвох з нею до святкової зали, я сидів на згорнутому килимі, укривши коліна її жалюгідною ковдрою, і читав путівники у світлі ліхтарика, вряди-годи вимикаючи його і наслухаючи, як цокотять довкола мене цикади.
Може, Марго теж сиділа тут у немилозвучній темряві, може, її охопив відчай, і вона не змогла втриматися від думок про смерть. Я цілком міг таке уявити.
Але я міг уявити й інше: Марго збирає ці книжки на блошиних ринках, скуповуючи всі путівники, які коштують не більш як двадцять п’ять центів. А потім їде сюди — ще до того як зникнути, — щоб прочитати їх подалі від цікавих очей. Вона вибирає, куди поїхати.
Авжеж, вона ховатиметься, подорожуючи з місця на місце, мов кулька, що лине у небі, долаючи сотні миль щодня, адже вітер для неї завжди попутний. У цій фантазії Марго була жива. Значить, вона привела мене сюди, щоб я зміг визначити її маршрут? Якщо судити з книжок, вона могла бути на Ямайці або в Намібії, в Топеці в Канзасі або в Пекіні. Але я ж тільки почав пошуки.
13
Мені наснилося, що я лежу горілиць, а Марго поклала голову мені на плече, і тільки ріжок килима відділяє нас від бетонної підлоги. Рука Марго у мене на грудях. Ми просто спимо. Господи, поможи мені. Я ж, напевно, єдиний підліток на всю Америку, якому сниться, як він спить з дівчиною — тобто просто спить., та й годі. А потім задзвонив телефон. Після другого дзвінка я нарешті намацав мобільника на розгорнутому килимі. Була 3:18. Дзвонив Бен.
— Доброго ранку, — сказав я.
— ТАККК!!!!! — заволав Бен, і я зрозумів, що зараз далеко не найкраща пора ділитися з ним тим, що я дізнався про Марго. Я просто-таки відчував, як від нього тхне спиртним. У цьому єдиному слові, у тому, як він його прокричав, було набагато більше знаків оклику, ніж я чув від нього за все життя.
— Я так розумію, бал вдався?
— ТАККК! Квентине Джейкобсен! Наш К.! Найвидатніший Квентин в Америці! Так! — голос його кудись поплив, але я його чув. — Так, усі, заткайтеся, стривайте, заткайтеся… КВЕНТИН! ДЖЕЙКОБСЕН! У МЕНЕ НА ТЕЛЕФОНІ!
Всі привіталися зі мною, і голос Бена знову став гучніший.
— Так, Квентине! Так! Братан, ти мусиш сюди приїхати.
— Куди це сюди? — запитав я.
— До Бекки! Знаєш, де це?
Я дуже добре знав. Я ж не так давно побував у неї в підвалі.
— Знаю, але зараз ніч, Бене. До того ж я в…
— ТАККК!!! Ти повинен приїхати негайно. Негайно!
— Бене, у мене є важливіші справи, — відказав я.
— ОБРАНИЙ ВОДІЙ!
— Що?
— Ти у мене обраний водій! Так! Ти ж такий обраний! Я страшенно радий, що ти відгукнувся! Це так круто! Мені додому треба повернутися до шостої! І ти єдиний тверезий! ТАККК!
— А ти переночувати там не можеш? — поцікавився я.
— НІІІ! Фу. Фу, Квентине. Слухайте мене всі! Скажімо Квентину фу!
І всі заволали «фу».
— Всі напилися. Я п’яний. Лейсі п’яна. Радар п’яний. Ніхто везти не може. А додому треба до шостої. Мамі обіцяв. Фу, Квентине, сонько! Гей, ти ж обраний водій!
Я глибоко вдихнув. Якби Марго збиралася сьогодні сюди повернутися, о такій порі вона вже була б тут.
— Приїду за півгодини.
— ТАК ТАК ТАК ТАК ТАК ТАК ТАК ТАК ТАК ТАК ТАК ТАККК! ТАК! ТАК!
Вирішивши не слухати далі, я відключився. Якусь хвилю лежав, змушуючи себе підвестися, і нарешті таки підвівся. Насилу плентаючи у напівсні, я проліз у «тролячу нору», перетнув бібліотеку, повернувся в контору, відчинив двері й сів у машину.
У район, де мешкала Бекка, я добився перед четвертою. Вся вулиця була заставлена автами, і я прикинув, що людей у будинку ще більше. Я знайшов місцину за кілька машин від «Зікума».
Я Бена жодного разу п’яним не бачив. Одного разу в десятому класі я сам вижлуктив пляшку рожевого «вина» на вечірці, яку організували хлопці з оркестру. Мені й пити було гидко, і блювати потім тяжко. І саме Бен сидів зі мною в туалеті удома в Кассі Гімні, де все було розмальовано сценками з життя Вінні-Пуха і його друзів, поки я прицільно вивергав цю рожеву рідину на Іа. Мені здавалося, що на цьому наші алкогольні звитяги й закінчилися. Виходило, що тільки до сьогодні.