Наступні три години я провів у різних класах, намагаючись не дивитися на годинника, що висів над дошкою, але все ж таки раз у раз поглядав на нього і дивувався, чому так поволі збігає час. У мене вже є великий досвід: я дивлюся на ці годинники майже чотири роки, але їхня повільність не припиняє мене дивувати. Якщо я коли-небудь почую, що мені лишилося жити один день, я проведу його в священних стінах старшої школи Вінтер-парк, де, як усім відомо, один день триває тисячу років.
Хоч я і був упевнений у тому, що третій урок — фізика — триватиме вічність, він все ж таки закінчився. І ми з Беном пішли у їдальню. Радар обідав після п’ятого уроку, втім, як майже всі наші спільні друзі, тож ми з Беном зазвичай їли на самоті, тільки через пару стільців сиділи знайомі хлопці з драмгуртка. У той день ми обидва вибрали міні-піцу пепероні.
— Смачно, — прокоментував я.
Бен якось задумливо кивнув.
— Що? — поцікавився я.
— Нісьо, — відказав він з напханим ротом. Потім проковтнув. — Я знаю, що тобі це здається дурістю, але я хочу піти на бал.
— Перше: мені це не здається дурістю. Друге: якщо хочеш іти — йди. Третє: якщо я не помиляюся, ти навіть і не пробував нікого запросити.
— Я на фізиці Кассі Гімні запросив. Записку їй написав.
Я допитливо звів брови. Бен дістав з кишені шортів клаптик паперу. Я розгорнув його.
Бене,
Я б радо пішла, але мене вже запросив Френк. Вибач!
Я згорнув аркушик і штовхнув його назад через стіл. Пам’ятаю, ми тут якось у футбол паперовою кулькою грали.
— Гаплик, — сказав я.
— Атож!
Я раптом збагнув, який гамір стоїть у їдальні. Ми посиділи мовчки, а потім Бен глянув на мене і дуже серйозно мовив:
— От у коледжі я надолужу. Про мене в «Книзі рекордів Гіннеса» напишуть: «Стільки гарнюніх киць більше ні в кого не було».
Я зареготав. І згадав Радарових батьків: про них справді було написано в «Книзі рекордів Гіннеса», — аж до нас підійшла гарненька чорношкіра дівчина з короткими дредами, що стирчали врізнобіч. До мене дійшло, що це Анжела, Радарова подружка, — мабуть.
— Привіт, — привіталася вона до мене.
— Здоров, — відказав я.
Ми з нею на деякі уроки ходили разом, тож я її трохи знав, але раніше ми в коридорі навіть не віталися.
Я жестом запропонував їй сісти. Вона швидко підтягла стільця і вмостилася за столом.
— Хлопці, ви, певно, знаєте Маркуса найкраще за всіх, — сказала вона, назвавши Радара на ім’я. Потім нахилилася до нас, поставивши лікті на стіл.
— Так, важкий це обов’язок, але хтось же повинен його виконувати, — усміхаючись, озвався Бен.
— Як ви гадаєте, може, він, ну, соромиться мене?
Бен засміявся.
— Що? Ні, звісно, — мовив він.
— Взагалі-то, — додав я, — це ти повинна соромитися його.
Вона, усміхнувшись, закотила очі. Видно було, що це дівчисько звикло до компліментів.
— Але він мене з собою ніколи не гукає, коли ви йдете кудись разом.
— А-а-а, — до мене нарешті дійшло. — Це тому що він соромиться нас.
Анжелу ця заява розсмішила.
— Ви начебто нормальні.
— Просто ти не бачила, як Бен усмоктує «Спрайт» носом, а потім випльовує його з рота, — пояснив я.
— Я тоді як божевільний фонтан газованки, — з незворушним виглядом додав Бен.
— Ні, серйозно, ви хіба не хвилювалися б, якби з вами поводилися отак? Ми вже п’ять тижнів зустрічаємося, а він мене навіть до себе додому ще не запрошував.
Ми з Беном багатозначно перезирнулися, і я щосили напружився, щоб не зареготати.
— Що таке? — не зрозуміла вона.
— Та нічого, — сказав я. — Анжело, чесне слово, якби він змушував тебе тусуватися з нами і постійно водив до себе додому…
— Тоді це означало б, що ти йому точно неприємна, — закінчив Бен.
— У нього що, батьки ненормальні?
Я й не знав, що відповісти на таке запитання.
— Е-е… та ні. Вони класні. Просто, мабуть, надто вже намагаються його від усього оберігати.
— Оберігати, ага, — якось аж поспішно підтвердив Бен.
Вона, усміхнувшись, підвелася і сказала, що їй треба ще з кимсь привітатися, поки обід не скінчився.
Бен заговорив тільки тоді, коли вона відійшла.
— Ох, вона незрівнянна!
— Сам бачу, — погодився я. — Цікаво, може, нам її замість Радара до себе взяти?