— Авжеж! До того ж більше ніяких вказівок на Лос-Анджелес немає. Джейсу вона казала про Нью-Йорк. Видається, що «заїдеш у паперові міста, то вже ніколи не повернешся» вказує на найближчий недосілок. А лак для нігтів — теж, напевно, свідчить про те, що Марго десь поруч. Думаю, можна до списку місць, де зараз може бути Марго, додати і місто, де найбільша куля з попкорну.
— Мабуть, її подорож відповідає цитаті з Вітмена: «Пускаюсь у вічну мандрівку».
Радар сидів, схилившись над клавіатурою. Я пішов до ліжка.
— Слухай, а роздрукуй-но мені мапу США, я позначу пункти, — попросив я.
— Можу в інтернеті це зробити, — озвався Радар.
— Я просто хочу подивитися, на що це схоже в реалі.
За кілька секунд принтер виплюнув аркуш паперу, і я повісив роздруківку поруч із попередньою мапою, де були позначені недосілки, що я відшукав. Увіткнув шпильки в усі шість міст, які обрала Марго (чи хтось інший) у путівнику. Потім спробував подивитися на них, як на сузір’я, — я сподівався, що вийде якийсь значущий малюнок чи літера, але нічого такого не побачив. Точки розсипані були безсистемно, ніби Марго наосліп кидала в мапу дротики.
Я зітхнув.
— Знаєш, що було б добре? — запитав Радар. — Знайти підтвердження тому, що вона за останній час перевіряла пошту або виходила в інтернет. Я по її імені щодня пошук проводжу, налаштував бота, щоб він мені сповістив, якщо Марго увійде в «Омніпедію» під своїм ніком. Відстежую IP-адреси всіх, хто шукає «паперові міста». Але поки що все марно.
— Я навіть не знав, що ти все це робиш, — сказав я.
— Авжеж. Чиню так, як хотів би, щоб чинили для мене. Тобто ми з Марго друзями не були, але ж вона заслуговує, щоб її знайшли, згоден?
— Якщо тільки вона не ховається навмисне.
— Може й таке бути… Поки ще різні варіанти допустимі.
Я кивнув.
— Ну… о’кей, — провадив Радар. — А тепер мозковий штурм відеогри?
— Та щось я не в гуморі.
— То, може, Бену зателефонуємо?
— Ні, він — виродок.
— Ну, звісно, — Радар скоса подивився на мене. — Знаєш, у чому твоя проблема, Квентине? Ти чекаєш від людей, що вони не будуть собою. Я теж міг би лютувати, наприклад, через те, що ти непунктуальний, або що ти нічим не цікавишся, крім Марго Рот Шпігельман, або що ти жодного разу не запитав, як у мене справи з Анжелою, — але мені байдуже, чоловіче, тому що ти — це ти. У моїх батьків тонна чорних Санта-Клаусів, але нічого не вдієш. Просто у мене такі батьки. А я так схиблений на своєму веб-довіднику, що іноді до телефону не підходжу, навіть коли телефонують друзі чи моя дівчина. І це теж нормально. Я такий. Я ж тобі все одно подобаюсь. І ти мені подобаєшся. Ти кумедний, розумний, і хоч запізнюєшся, але ж приходиш.
— Спасибі.
— Та я не похвалити тебе хотів! Я ось про що: досить думати, що Бен стане таким, як ти, а йому досить думати, що ти станеш, як він, і охолоньте вже.
— Гаразд, — нарешті погодився я і подзвонив Бену. Новина про те, що у мене вдома Радар і можна погратися у відеоігри, відразу ж вилікувала його від похмілля.
— Ну, — сказав я, повісивши слухавку, — а Анжела як?
Радар засміявся.
— Чоловіче, вона класна. Реально класна. Спасибі, що запитав.
— Досі цнотливий?
— Я про таке не розпатякую. Але так і є. А, і ще сьогодні вранці у нас була перша сварка. Ми снідали в кав’ярні, і вона завела про те, які у нас круті Санта-Клауси. Мовляв, мої батьки — молодці, що збирають їх, бо дуже важливо, щоб люди не думали, ніби всі важливі постаті в нашій культурі, такі як Бог і Санта-Клаус, — білі. І, мовляв, чорний Санта підтримує всю афроамериканську громаду.
— Ну, я взагалі-то з нею згоден, — мовив я.
— Та воно так, думка хороша, але все це дурня. Мої батьки не підкреслюють, що Санта — чорний, вони, навпаки, намагаються скупити їх усіх і заховати в нашому будинку. У Пітсбурзі живе чолов’яга, у якого колекція тільки трохи менша від нашої, і вони хочуть її у нього викупити.
Тут пролунав голос Бена. Певне, він стояв у дверях уже кілька хвилин.
— Радаре, те, що ти досі не зміг взути таку любу кицю, — це найбільша гуманітарна трагедія нашого часу.
— Бене, ти як? — запитав я.
— Спасибі, що підвіз уночі, братан.
15
Хоча до випускних іспитів залишався тиждень, у понеділок я цілий день читав «Пісню про себе». Я хотів з’їздити ще в два недосілки, але Бену потрібне було авто. А в поемі я вже шукав не так натяків, як саму Марго. Цього разу я добився до середини, а потім знову запнувся на шматку, який перечитував-перечитував і ніяк не міг зрозуміти.