І я відразу зрозумів, як Марго Рот Шпігельман почувалася тоді, коли була Марго Рот Шпігельман: вона почувалася спустошеною. Вона почувалася так, ніби оточена височенною стіною, якій немає кінця-краю. Я уявив, як вона спить на килимі, а над нею — крихітний клаптик зоряного неба. Може, Марго там було комфортно, тому що Марго як особистість завжди жила саме так: у кімнаті, куди ніхто не заходить, де вікна завжди наглухо зачинені, а світло падає тільки крізь дірки у стелі.
Так, я завжди робив одну засадничу помилку — і, по суті, вона вела мене до омани: насправді Марго — не диво. І не пригода. І не вишукана коштовність. Вона просто дівчина.
16
Час і так спливав повільно, а у вівторок, ніби відчуваючи, що я незабаром дійду до розгадки, він вирішив і геть зупинитися. Ми домовилися, що після школи всі разом поїдемо в торгівельний центр. Коли продзвенів дзвоник, сповіщаючи про закінчення англійської, я кинувся сходами вниз і вже в дверях збагнув, що ми зможемо поїхати тільки після репетиції. Тож я сів у репетиційній і дістав з рюкзака загорнуту в серветку піцу, яка залишилася з обіду. Коли я з’їв трохи, до мене підсіла Лейсі Пембертон. Я запропонував їй шматочок. Вона відмовилася.
Розмовляли ми, природно, про Марго. Це була наша спільна рана.
— Що мені потрібно з’ясувати, — сказав я, витираючи масні від піци руки об джинси, — це «де». Але я навіть не знаю, чи варто їздити по недосілках. Іноді мені здається, що ми збилися зі сліду.
— Ну, не знаю. Щиро кажучи, якщо відкинути все інше, мені подобається, що ми щось дізнаємося про Марго. Те, чого не знали досі. Я ж раніше не розуміла, що вона за одна. Сприймала її лише як чарівну шалену подругу, яка викидає чарівні шалені коники.
— Та воно так, але вона ж усе це вигадувала не на ходу. Тобто всі ці її проекти були такі… не знаю…
— Вишукані,— підказала Лейсі.— Ні в кого з моїх знайомих — ну, нашого віку — немає такої вишуканості в діях.
— Ага.
— Тому її так важко уявити в якійсь страшній брудній халупі без світла.
— Еге ж, — погодився я, — ще й зі щурами.
Лейсі підтягла коліна до грудей.
— Фу! Це так не схоже на Марго.
Лейсі якимось чином вдалося зайняти переднє сидіння, хоча вона була найменша. За кермом сидів Бен. Коли Радар умостився біля мене і, діставши кишеньковий ноутбук, почав щось редагувати в «Омніпедії», я зітхнув.
— Витираю вандалізм у статті про Чака Нориса, — пояснив він. — Наприклад, я згоден, що Чак Норис — спеціаліст із кругового удару ногою, але не надто вірю, що «сльози Чака Нориса лікують рак, але він, на жаль, жодного разу не плакав». Нічого, видалення цих неподобств займає всього чотири відсотки мого мозку.
Я збагнув, що Радар намагається мене розсмішити, але мене цікавила тільки одна тема.
— Я не певен, що ми знайдемо Марго в одному з недосілків. Розумієте, може, вона й не їх мала на увазі, коли говорила про «паперові міста». Вказівок на різні місця дуже багато, але всі вони неконкретні.
Радар на мить відірвався від екрана, а потім знову повернувся до нього.
— Особисто я вважаю, що вона нині далеко — подалася в якусь дурнувату туристичну мандрівку, помилково вважаючи, що лишила достатньо вказівок на те, як її розшукати. Отож я і думаю, що зараз Марго, наприклад, в Омасі, штат Небраска, роздивляється найбільшу кулю з марок, або в Міннесоті, біля найбільшого мотузяного клубка.
Бен, кинувши погляд у дзеркало заднього огляду, запитав:
— Тобто ти вважаєш, що Марго об’їжджає всі найбільші кулі на світі?
Радар кивнув.
— Ну, — зронив тоді Бен, — хтось повинен сказати їй, щоб верталася додому, бо найбільші «кулі» у нас тут, в Орландо. У мене в матні, яйця називаються.
Радар зареготався.
— Ні, я серйозно. Навіть коли картоплю фрі в «Макдоналдсі» замовляєш, пропонують на вибір чотири порції: маленьку, середню, велику і як мої яйця.
Лейсі, змірявши його поглядом, сказала:
— Не. Доречно.
— Вибач, — буркнув Бен. — Гадаю, Марго в Орландо, — додав він. — Спостерігає за тим, як ми її шукаємо. І як не шукають її батьки.
— А я за Нью-Йорк, — висловила своє припущення Лейсі.
— Так, усі ці варіанти можливі,— погодився я. Кожному з нас по Марго, і кожна — радше дзеркало, ніж вікно.