Я, звісно ж, не міг не думати про те, що школа кінчається і все таке. Мені подобалося стояти трохи осторонь і спостерігати за всіма — було в цьому щось смутне, але мене це не бентежило, я просто слухав, а журба і радість кружляли навколо мене, посилюючи одна одну. І мені здавалося, що груди просто розриваються, але почуття це було не таке вже й неприємне.
Пішов додому я незадовго до опівночі. Хтось іще лишався, але ж у мене починалася «комендантська година», та й зоставатися не дуже хотілося. Мама дрімала на канапі, але, угледівши мене, підвелася.
— Добре повеселився?
— Ага, — відказав я. — Було класно.
— Ти теж класний, — з посмішкою сказала вона. Мене така сентиментальність навіть розсмішила, але я промовчав. Мама підвелася, пригорнула мене до себе і поцілувала в щоку. — Мені дуже подобається бути твоєю мамою, — сказала вона.
— Спасибі.
Я вклався у ліжко з книжкою Вітмена, розгорнувши її в тому місці, яке мені подобалося — де він слухає оперу і людей.
Послухавши, він пише: «Я мов голий… під лютим і отруйним градом». Просто бездоганно, думав я: ти слухаєш людей, щоб уявити, які вони, які лихі й добрі речі вони чинять з собою та з іншими, але зрештою це ти виявляєшся мов голий, а не ті, кого ти слухав.
Коли я ходив по отих недосілках, намагаючись почути Марго, про себе самого я зрозумів набагато більше, ніж про Марго Рот Шпігельман. За кілька сторінок — протягом яких поет слухає, мов голий, — Вітмен переходить до подорожей, які можливі в його уяві, він перелічує місця, в які може потрапити, лежачи у траві. «Я долонями вкриваю весь суходіл», — каже він.
Я думав про мапи: коли я був маленький, то часом роздивлявся атласи, і поглянути на інші краї мені було достатньо, щоб почало здаватися, ніби я сам там побував… Ось що мені треба було робити! Слід було постаратися почути й уявити шлях Марго на мапі.
Але хіба я не намагався? Я подивився на роздруковані мапи, що висіли над комп’ютером. Я силкувався прорахувати можливі маршрути її подорожей, але ж навіть у траві можна стільки всього розгледіти, а в Марго — ще більше. Знайти її на мапі неможливо. Територія занадто велика, а вона — занадто маленька. Ці мапи… я не просто згаяв на них час, ні, вони були матеріальним підтвердженням безплідності моїх пошуків, моєї цілковитої нездатності відростити такі долоні, що вкрили б увесь суходіл.
Підвівшись, я зірвав зі стіни роздруківки, шпильки вилетіли і впали на підлогу. Я зім’яв аркуші й кинув у кошик до сміття. Потім здуру наступив на шпильку, і хоча я втомився і був дуже злий, бо не міг більше нічого вигадати й уже не мав куди їхати на пошуки, мені довелося зібрати всі ті шпильки, щоб пізніше знову не наступити. Мені хотілося лупити кулаками по стіні, а довелося збирати ці чортові шпильки. Тоді я підійшов до ліжка і, зціпивши зуби, почав гамселити кулаками подушку.
Знову спробував читати Вітмена, але, застрявши поміж текстом і думками про Марго, вирішив, що на сьогодні вже достатньо голий, тож відклав книжку. Вставати і вимикати світло мені було ліньки. Я втупився у стіну, час від час кліпаючи, й очі дедалі довше залишалися заплющені. А розліплюючи їх знову, я бачив те місце, де висіли мапи — чотири дірочки утворюють прямокутник, усередині якого ще кілька випадкових дірочок. А я вже бачив схожий узор. У порожній кімнаті, над згорнутим килимом.
Там колись була мапа. Зі шпильками.
18
У суботу я прокинувся удосвіта, ще до сьомої. Як на диво, Радар був у мережі.
К-ВОСКРЕСЛИЙ: Я був певен, що ти спиш.
ОМНІПЕДИСТ96: Ні, чоловіче. Я з шостої на ногах, дописую статтю про одного поп-співака з Малайзії. Але Анжела ще в ліжку.
К-ВОСКРЕСЛИЙ: Ого, вона в тебе залишилася?
ОМНІПЕДИСТ96: Так, але моя цнота ще не постраждала. А от після вручення атестатів… можливо.
К-ВОСКРЕСЛИЙ: Слухай, мене вчора ввечері осяяло… Про дірочки в стіні в тому торгівельному центрі — може, там висіла мапа з позначками?
ОМНІПЕДИСТ96: Типу маршрут.
К-ВОСКРЕСЛИЙ: Саме так.
ОМНІПЕДИСТ96: Хочеш поїхати? Але мені треба дочекатися, коли Анжела встане.
К-ВОСКРЕСЛИЙ: Гаразд.
Радар передзвонив о десятій. Я заїхав по нього, потім ми рушили до Бена, вирішивши, що на ноги його зможе підняти тільки несподівана атака. Проте коли ми заспівали йому «Сонечко моє» під вікном, він, відчинивши вікно, плюнув на нас.