— До обіду я нічого не робитиму, — поважно заявив він.
Тож ми поїхали вдвох з Радаром. Він трохи розповів про Анжелу і про те, як вона йому подобається, як безглуздо закохатися всього за кілька місяців до того, як треба буде роз’їжджатися по коледжах, але мені було важко зосередитися. Я хотів побачити місця на мапі, які позначила Марго. Хотів увіткнути в стіну шпильки.
Ми увійшли через іпотечну контору, пробігли через бібліотеку, ненадовго зупинилися біля стіни з дірочками, а потім пішли в сувенірну крамницю. Мені тут уже не було страшно. Побувавши в кожній кімнаті й переконавшись, що нікого, крім нас, в будівлі немає, я почувся так само впевнено, як удома. Під вітриною я знайшов коробку з мапами і рекламними брошурами, в якій порпався тієї ночі, коли всі були на балу. Я поставив її на розбитій вітрині. Радар узявся до первинного відсіву, відбираючи всі мапи, які я потім розгортав і шукав дірочки.
Ми вже майже дісталися самого дна, коли Радар витягнув чорно-білу брошуру під назвою «П’ять тисяч американських міст». Вона була видана компанією «Ессо» в 1972 році. Обережно розгортаючи мапу, я помітив у куточку дірочку.
— Це вона, — зронив я. Папір був надірваний: її, напевно, здерли зі стіни. Це була вже стара, жовтувата мапа Сполучених Штатів, завбільшки така, як ото вішають у школі. Я вирішив, що Марго не хотіла робити з неї вказівку — до них у неї була дуже сувора вимога: всі вони лише заплутували шукача. Тобто якимось чином нам вдалося знайти те, що вона не планувала нам показувати, і, збагнувши, що вона цього не планувала, я знову замислився над тим, як багато вона запланувала. Може, цим вона тут і займалася в темряві й тиші. Мандрувала, байдикуючи як ото Вітмен, готуючись до втечі.
Я побіг у контору, в столі поруч зі столом Марго знайшов шпильки, а потім ми з Радаром обережно віднесли розгорнуту мапу в кімнату. Я приклав її до стіни, а друг спробував устромити шпильки в куточки, але три з них були надірвані, як і три з п’ятьох міст на мапі,— напевно, це сталося, коли Марго знімала мапу зі стіни.
— Вище і лівіше, — сказав Радар. — Ні, нижче. Ага. Не рухайся.
Повісивши мапу, нарешті, ми почали зіставляти дірочки на стіні з містами. Ми досить легко знайшли всі п’ять. Але там, де папір був подертий, точне місце визначити не вдалося. А на мапі з п’ятьма тисячами міст точність була важлива. Назви були надруковані таким дрібним шрифтом, що мені доводилося носом водити по папері, аби щось розібрати. Коли я називав міста, Радар зі свого кишенькового ноутбука шукав їх у «Омніпедії».
Неподертих дірочок виявилося дві: одна, схоже, Лос-Анджелес, хоча в Південній Каліфорнії така сила містечок, що написи наповзали один на одного. Друга неподерта дірочка — Чикаго. Подерта дірочка була в Нью-Йорку — якщо судити з дірки, шпилька колись була застромлена в один з п’ятьох районів міста Нью-Йорк.
— Збігається з тим, що ми вже знаємо.
— Так, — сказав я, — але де саме в Нью-Йорку? Ось у чому питання.
— Ми, напевно, щось проґавили, — відказав Радар. — Якусь вказівку. А інші точки де?
— Ще одна в штаті Нью-Йорк, але не поруч із самим містом. Ну, ти подивися, тут усі містечка крихітні. Можливо, Покіпсі, або Вудсток, або Катскілл-парк.
— Вудсток. Це було б цікаво. Марго не гіпі, але свобода духу — це її.
— Не знаю, — відказав я. — Остання — чи то Вашингтон в Окрузі Колумбія, чи то Аннаполіс, чи то Чесапікська Затока. Тут варіантів повно, якщо чесно.
— Якби Марго зазначила на мапі всього одне місце, було б ясніше, — похмуро зауважив Радар.
— Але вона ж, мабуть, переїжджає з місця на місце, — сказав я. Пустилася у вічну мандрівку…
Довший час я сидів на килимі, а Радар почав читати вголос статті про Нью-Йорк, гори Катскілл, про столицю, про концерт у Вудстоку в 1969-му. Але зиску з того не було. Мені здавалося, що ми дійшли до кінця, але так нічого і не знайшли.
По обіді відвізши Радара додому, я сів читати «Пісню про себе» і без особливого ентузіазму готуватися до іспитів. У понеділок на мене чекали початки аналізу й латина, мабуть, найважчі предмети, і я не міг дозволити собі піти на них без підготовки. Тож майже цілу ніч і всю неділю я зубрив їх, але по вечері мені спала на думку нова ідея, і я відірвався від перекладання Овідія і вийшов у мережу. Лейсі була в чаті. Мені Бен надіслав її нік, і я вирішив, що ми з нею досить добре знайомі, щоб заговорити в чаті.