— Кажу тобі, старий. Чекай її на вручення. Вона з’явиться.
Я лише похитав головою. Оскільки сьогодні всі обідали водночас, їдальня була напхом напхана, тож ми скористалися правом старшокласників попоїсти в іншому місці й поїхали в забігайлівку. Я намагався сконцентруватися на початках аналізу, але в голову почали закрадатися думки, що, може, існують якісь іще ниточки, що ведуть до Марго. Якщо Бен має рацію, що на таку мандрівку треба двадцять три дні, то це дуже цікава тема. Може, саме цю довгу подорож наодинці Марго і планувала в своєму чорному нотатнику. Всього ця теорія не пояснювала, але вона принаймні збігалася з пристрастю Марго до планування. Хоч це й не допомагало у пошуках. Нелегко знайти крапочку на подертій мапі, та ще складніше увіткнути в неї шпильку, як ця крапочка рухається.
Після довгого дня випускних іспитів я майже з полегшенням повернувся до непролазного затишку «Пісні про себе». Дійшов до тих рядків, де пишеться ось про що: потому як Вітмен довго слухав людей, подорожував з ними пліч-о-пліч, він раптом припиняє і слухати, і навіть просто до когось ходити, а натомість починає ставати іншими людьми. Оселяється в них, так би мовити. Він розповідає про капітана корабля, який врятував усю команду, але загинув сам. І Вітмен запевняє, що поет може розповісти цю історію, тому що сам став цим капітаном. Він пише: «Я — це він… я страждав… я там був». А ще за кілька рядків стає остаточно ясно, що Вітмену більше не треба слухати, щоб стати іншою людиною: «Не розпитую пораненого про відчуття… я сам стаю пораненим».
Я відклав книжку і ліг на бік, дивлячись у вікно, яке вічно нас розділяло. Недостатньо просто бачити або чути Марго. Щоб знайти Марго Рот Шпігельман, треба стати Марго Рот Шпігельман.
А я зробив багато чого такого, що могла б зробити вона: завдяки мені склалася найнеймовірніша пара на бал. Я погамував псів класової боротьби. Я вже почувався комфортно в будівлі зі щурами і привидами, де Марго будувала свої найкращі плани. Я бачив. Я слухав. Але я поки що не міг стати пораненим.
Наступного дня я сяк-так подолав фізику й основи держави і права, а потім до другої ночі дописував твір по «Мобі Діку». Я вирішив, що Ахав був героєм. Серйозних підстав для такого висновку я не мав — особливо з урахуванням того, що роману я не читав, — але я так вирішив і відповідним чином виклав свої думки.
Скорочений екзаменаційний тиждень означав, що в середу в нас останній день. І дуже складно було не думати про те, що все це востаннє: ось я востаннє стою біля репетиційної в колі своїх друзів під гіллям дуба, який захищає від сонця вже не перше покоління музик. Востаннє їм піцу в їдальні з Беном. Востаннє сиджу за партою і пишу екзаменаційний твір, стискаючи ручку, аж пальці судомить. Востаннє дивлюся на годинник. Востаннє бачу в коридорі Чака Парсона з його кривою посмішкою. Боже, я вже почав сумувати за Чаком Парсоном! Захворів, чи що?
Марго, напевно, так само почувалася. Вона все так ретельно спланувала, тож заздалегідь знала, що їде геть, але навіть вона не могла не піддатися схожим почуттям. Були і в неї тут гарні дні. А в останній день погане згадувати нелегко. Марго тут життя прожила, як і я. Нехай місто паперове, але спогади — справжні! Мене охопили думки про все, що зі мною тут сталося, про любов, жалість, співчуття, насильство і злобу. Ці побілені бетонні стіни. Мої білі стіни. Білі стіни Марго. Ми так довго були тут бранцями, застрявши в них, наче Йона в китовій утробі.
Протягом дня я раз у раз замислювався про те, що, може, тому Марго і розпланувала все так ретельно і точно: навіть якщо ти хочеш утекти, почуття тебе не відпускають, і зробити це дуже важко. Для цього потрібна підготовка, і, можливо, Марго цим і займалася, складаючи в торгівельному центрі свої плани: подумки готувалася, уявляючи свою подальшу долю.
У Бена з Радаром була марафонна репетиція — щоб на врученні атестатів «Урочистий і церемоніальний марш» звучав бездоганно. Лейсі запропонувала підкинути мене додому, але я вирішив навести лад у своїй шафці, бо не хотів повертатися сюди ще раз — боявся, що захлинуся від цієї ненормальної ностальгії.
Шафка являла собою справжній смітник, що наполовину складався з мотлоху, а наполовину — з підручників. Я згадав, як Лейсі сказала, що у Марго підручники лежали охайним стосиком, наче вона мала намір повернутися в школу наступного дня. Я підтяг до дверцят відро для сміття. Спочатку зірвав світлину, на якій ми з Радаром і Беном скорчили дурнуваті гримаси. Її я поклав до наплічника, а потім почав викидати мотлох, що накопичився там за цілий рік. Страхіття, та й годі: жуйка, загорнута в обірваний аркуш із зошита, списані ручки, масні серветки. Все це полетіло у відро. А я тим часом думав собі: «Я роблю це востаннє, більше я сюди не прийду, це вже не моя шафка, ми з Радаром більше не листуватимемося на початках аналізу, я більше ніколи не побачу Марго в кінці коридору». Вперше в моєму житті стільки всього відразу відбувалося востаннє.