Потім я раптом зрозумів, що більше не можу. Не міг уже впоратися з цим почуттям, воно охопило мене цілком і стало нестерпним. Я поліз углиб шафки. І вивалив усе — і світлини, і нотатки, і підручники — у відро для сміття. І пішов, не зачинивши дверцят. Проходячи повз репетиційну, я почув приглушені звуки маршу. Але не зупинився. Надворі було спекотно, але не так, як завше. Можна терпіти. «Майже скрізь дорогою додому є тротуари», — подумав я. І я пішов далі.
І хай які паралізуючі й тривожні були всі ці «ніколи більше», але мій остаточний вихід зі школи здавався ідеальним. Бездоганним. Чисте, дистильоване звільнення. Все, що колись стільки для мене значило, за винятком однієї світлини, опинилося на смітнику, але мене це страшенно тішило. Я побіг, щоб хутчій віддалитися від школи.
Йти дуже важко — поки не втечеш. А потім розумієш, що це найлегше.
І поки я біг, я вперше відчув, що перетворююся на Марго. Я чітко знав: «Вона не в Орландо. Вона не у Флориді». Лишити все позаду — класно, коли все вже позаду. Якби я був у машині, а не йшов пішки, я б теж, напевно, не зупинився. Вона втекла і не повернеться ні на вручення, ні потім. Тепер я в цьому не сумнівався.
Я йду, і це захоплює мене настільки, що повернутися я не можу. Але що тоді? Я йду звідусіль, йду і йду, я пускаюсь у вічну мандрівку?
Коли до Джеферсон-парку залишалося зо чверть милі, Бен, попри рух на дорозі, загальмував свій «Зікум» просто на Лейкмонті, я підбіг до авта і сів. Хлопці хотіли їхати до мене і погратися у «Воскресіння», але мені довелося відмовитися, тому що я підібрався до розгадки як ніколи близько.
20
Всю ніч з середи на четвер і весь четвер я намагався скористатися з того, що зрозумів про Марго: я сподівався побачити якийсь зв’язок поміж малою і путівниками, поміж Вітменом і мапами, щоб розгадати маршрут її подорожі. Але я дедалі більше замислювався про те, що, либонь, її настільки захопила радість звільнення, що вона припинила сипати на стежину хлібні крихти. І в такому разі ця мала, якої Марго нам показувати не хотіла, може бути єдиною вказівкою на те, де вона зараз. Але ж і на мапі конкретних координат не було. Навіть Катскілл-парк, що зацікавив мене тим, що розташувався не поблизу великого міста, був досить великий і населений, щоб знайти там однісіньку дівчину. У «Пісні про себе» згадувалися деякі місця в Нью-Йорку, але їх було так багато, що всі не обійти. Як знайти крапочку на мапі, якщо вона рухається від мегаполіса до мегаполіса?
Коли в п’ятницю вранці до мене в кімнату зайшли батьки, я вже знову сидів над путівниками. Батьки рідко приходили до мене разом, і я раптом перелякався, що вони принесли погані новини про Марго, але потім згадав, що сьогодні вручення атестатів.
— Ну, готовий, друже?
— Ага. Ну, тобто нічого в цьому заході особливого, але буде прикольно.
— Школу закінчуєш раз у житті,— сказала мама.
— Ага, — погодився я. Вони сіли навпроти мене на ліжко. Я помітив, що вони перезирнулися і хихикнули. — Що таке? — поцікавився я.
— Хочемо вручити тобі подарунок з нагоди закінчення школи, — пояснила мама. — Квентине, ми тобою дуже пишаємося. Ти — найбільше наше досягнення, для тебе це дуже важливий день, і ми… ти просто чудовий парубок.
Я з усмішкою дивився на них. А тато простягнув крихітний подаруночок у блакитний обгортці.
— Ні! — вигукнув я, хапаючи його.
— Ну ж бо, розгортай.
— Не може бути, — сказав я, дивлячись на коробочку. Завбільшки мов ключ. І важить мов ключ. Я струснув її — там щось загриміло, мов ключ.
— Розгортай, любий, — наполягала мама.
Я зірвав обгортку. КЛЮЧ! Я уважно його розглянув. Від «форда»! У нас «форда» не було.
— Ви мені авто купили?!
— Ага, — відказав тато. — Не зовсім нове, але йому тільки два роки, пробіг — усього двадцять тисяч миль.
Я підскочив і обійняв їх обох.
— І воно моє?
— Так! — майже крикнула мама.
У мене машина! Машина! Моя власна!
Я відліпився від батьків і, волаючи «Дякую-дякую-дякую-дякую-дякую-дякую», перелетів через вітальню, ривком відчинив двері надвір — хоча був тільки в старій футболці й боксерках. Там стояв мінівен «форд» з величезним синім бантом.