Я зітхаю. Ця дурнувата четверта група харчів! Крім цього, хоч я вже кілька годин не пив «Bluefin», мене й досі трусить.
— Я такий засмиканий весь… — кажу я.
— Так, — погоджується Радар, — я ось теж пальцями весь час барабаню…
Я опускаю очі. Він беззвучно барабанить пальцями по власному коліну.
— Ну, тобто, — додає він, — я реально не можу зупинитися.
— О’кей, ага, я теж утоми не відчуваю, тож давай сидіти до четвертої, а потім їх збудимо і ляжемо спати до восьмої.
— О’кей, — погоджується він. Пауза. Дорога вже спорожніла; тепер тут тільки ми і далекобійники, і я відчуваю, що мозок обробляє інформацію в одинадцять тисяч разів швидше, ніж зазвичай, і мені здається, що все дуже легко, що нічого не може бути приємніше, ніж гнати трасою: треба лише триматися на своїй смузі, ні до кого надто не наближаючись, і їхати без зупинки. Може, і Марго так само почувалася, але якби я їхав сам, мені не було б так добре.
Радар порушує мовчанку:
— Ну, якщо вже ми зібралися не спати до четвертої…
— Так, — закінчую я речення, — тоді можна ще пляшечку «Bluefin» відкрити.
І ми відкриваємо.
Надходить пора другої зупинки. На годиннику 00:13. У мене таке відчуття, ніби в моїх пальцях немає кісток і м’язів, а лише чиста енергія: вони начебто зроблені з самого руху. Я на ходу потираю кермо.
Коли Радар знаходить на своєму кишеньковому ноутбуці найближчу заправку «British Petroleum», ми вирішуємо збудити Лейсі з Беном.
— Гей, люди, — кажу я, — незабаром зупинка.
Ніякої реакції.
Радар обертається і трусить Лейсі за плече:
— Лейс, підйом!
Нуль.
Я вмикаю радіо. Знаходжу станцію, де крутять старе. Співають «Бітлз». Пісня «Доброго ранку». Я додаю гучності. Ніхто не прокидається. Радар робить ще гучніше. І ще. Потім вступає хор, і Радар починає підспівувати. Тоді ще і я починаю підспівувати. Гадаю, це мій фальшивий спів нарешті будить їх.
— Досить! — кричить Бен. Ми робимо музику тихіше.
— Бене, у нас скоро зупинка. В туалет не треба?
Він мовчить, ззаду з темряви долинає якийсь шум, і я думаю: може, він на дотик перевіряє, чи повний у нього сечовий міхур.
— По-моєму, не треба, — каже Бен.
— Добре, тоді бак заправляєш ти.
— А я по праву єдиного чоловіка, який не сцяв у машині, перший іду до вбиральні,— каже Радар.
— Тс-с-с, — подає раптом голос Лейсі.— Тихо. Замовкніть усі.
— Подруго, прокидайся — і в туалет, — відповідає їй Радар. — У нас зупинка.
— І яблук можеш купити, — додаю я.
— Яблук, — тихенько каже вона милим дитячим голоском. — Яблучка я люблю…
— Але потім ти поведеш авто, — нагадує Радар. — Отож тобі реально треба прокинутися.
Вона сідає і каже звичайним голосом:
— А ось такого я не люблю.
Ми з’їжджаємо з траси, до заправки дев’ять миль: здається, небагато, але Радар каже, що це, певне, забере в нас чотири хвилини, а ми і так уже згаяли час в заторі в Південній Кароліні, й до того ж за годину, за словами Радар, очікується ділянка, де провадять ремонт дороги. Але мені хвилюватися не можна. Бен з Лейсі вже отямилися і чекають біля дверей, як і минулого разу, й коли мінівен зупиняється біля колонки, всі вилітають, я кидаю Бену ключі, й він ловить їх.
Ми з Радаром швидко проходимо повз білого касира, і, помітивши його здивований погляд, Радар зупиняється.
— Так, — незворушно каже він. — я справді надів футболку з написом: «НАСЛІДДЮ ТАК, НЕНАВИСТІ НІ» згори на мантію, в якій ходив на вручення атестатів. До речі, а штани тут у вас є?
Хлопець трохи спантеличений.
— Є кілька камуфляжних, поруч з машинною оливою.
— Чудово, — радіє Радар. Потім обертається до мене і каже: — Будь другом, вибери мені штани. І, може, футболку трохи кращу.
— Буде зроблено.
Виявляється, камуфляжні штани представлені не у всіх розмірах. Є тільки середній і великий. Я хапаю середні плюс велику рожеву футболку з написом: «НАЙКРАЩА БАБУСЯ НА СВІТІ». І ще три пляшки «Bluefin».
Коли Лейсі виходить з туалету, я віддаю все це їй, а сам іду в жіночу кабінку, бо Радар ще не вийшов. Раніше я в жіночій кабінці на заправці, здається, не бував.
Відмінності:
Немає автомата з презервативами.
Стіни менше пописані.
Немає пісуара.
Смердить приблизно так само, і це трохи розчаровує. Коли я виходжу, Лейсі розплачується, Бен сигналить, і я, трохи загаявшись, біжу до машини.