— Що сталося? — запитує вона.
Я розповідаю: ми вже були загинули, аж тут Бену вдалося вивернути куди треба, наче геніальна автомобільна балерина.
Бен з Радаром залізли під мінівен. Жоден з них на моторах не розуміється, але, напевно, це підвищує їхню самооцінку. З-під машини визирає краєчок мантії і голі стегна.
— Старий, — кричить Радар, — на вигляд тут усе гаразд!
— Радаре, — відповідаю я, — машина розвернулася разів з вісім, гаразд усе бути просто не може.
— Але здається, що все гаразд, — мовить він.
— Гей, — кажу я, хапаючи Бена за кросівки. — Вилазь.
Він поспішно викочується, я подаю йому руку, допомагаючи звестися. Руки у нього чорні. Коли він спинається на ноги, я його обіймаю. Якби я не кинув кермо, а він не відреагував так швидко, я загинув би.
— Дякую, — кажу я, з перебільшеним захватом ляскаючи його по спині.— Я ніколи в житті не бачив, щоб так добре керували автом з пасажирського місця.
Він брудною долонею поплескує мене по цілій щоці.
— Я це заради себе зробив, — відповідає він. — Повір мені, про тебе я взагалі не згадав.
— Я про тебе теж, — сміюся я.
Бен дивиться на мене, його вуста готові розпливтися в усмішці, а потім він додає:
— А корова здоровецька була! Радше сухопутний кит, ніж корова.
Я регочу.
Тут з-під авта вилазить Радар.
— Старий, я реально думаю, що все гаразд. Ну, ми згаяли хвилин зо п’ять. Не доведеться навіть гнати набагато швидше, ніж раніше.
Лейсі дивиться на спідометр, стиснувши губи.
— Що думаєш? — запитую я у неї.
— Їдьмо, — каже вона.
— Їдьмо, — підтримує Радар.
Бен надуває щоки і гучно видихає:
— Я схильний піддаватися зовнішньому тиску, тож я кажу: їдьмо.
— Їдьмо, — повторюю і я. — Але я, чорт забирай, за кермо більше не сяду.
Бен бере в мене ключі. Ми залазимо в мінівен. Радар показує нам, як ліпше виїхати нагору по узбіччю назад на трасу. До Аґлое п’ятсот сорок дві милі.
Кожні кілька хвилин Радар повторює:
— Люди, а пам’ятаєте, як ми одного разу мало не загинули, а потім Бен схопив кермо й об’їхав цю здоровецьку кляту корову, і ми закрутилися, як карусель у «Світі Диснея», але вціліли?
Лейсі кладе руку Бену на коліно і каже:
— Ти ж герой, ти це розумієш? За таке медалі дають!
— Я вже сказав, але повторюю ще раз: я ні про кого з вас не думав. Я. Власну. Дупу. Рятував.
— Брехунець. Чудовий герой-брехунець, — каже вона і цмокає його в щоку.
— Гей, люди, — каже Радар, — а пам’ятаєте, як я спав на задньому сидінні, пристебнутий двома пасками, аж двері відчиняються, все пиво розбите, а на мені жодної подряпини? Як таке взагалі можливо?
— Пограймо в метафізичну версію «Я виявив», — пропонує Лейсі.— Я виявила серце справжнього героя, серце, яке б’ється не задля самого себе, а задля всього людства.
— Я НЕ ВДАЮ СКРОМНОГО. Я ПРОСТО ПОМЕРТИ НЕ ХОТІВ! — вигукує Бен.
— Люди, а ви пам’ятаєте, як одного разу в мінівені, хвилин двадцять тому, ми дивом не загинули?
Коли минає перший шок, ми починаємо наводити лад. Намагаємося зібрати осколки «Bluefin» на папірець, а потім у торбу, щоб викинути, коли буде нагода. Ковролін тепер просякнутий липкою сумішшю «Mountain Dew», «Bluefin» і дієтичної коли, і ми вимокуємо його тими кількома серветками, які вдалося знайти. Машину потім доведеться, щонайменше, як слід помити, але до Аґлое ми це зробити не встигнемо. Радар пошукав у інтернеті запасні дверцята для моєї моделі: триста доларів плюс фарбування. Поїздка виходить недешева, але я зможу влітку працювати у тата в конторі й усе відшкодую; так чи так, за Марго це викуп невеликий.
Праворуч сходить сонце. Кров зі щоки досі цебенить. Зате прапор Конфедерації уже прилип до рани, його можна більше не тримати.
Ріденький рядок дубів затуляє кукурудзяні поля, які тягнуться до самого обрію. Змінюється пейзаж, але все інше залишається незмінним. Ці великі траси об’єднують країну: скрізь «Макдональдси», «British Petroleum», забігайлівки «Wendy’s». Я розумію, що повинен би ненавидіти дорогу за це і ностальгувати за минулими безтурботними днями, коли кожен куточок мав свій неповторний колорит, — але дідько з ним! Мені подобається. Подобається стабільність. Мені приємно, що я вже п’ятнадцять годин їду, а тут все, як удома. Лейсі пристібає мене на задньому сидінні двома пасками безпеки. «Тобі слід відпочити, — каже вона. — Стільки всього сталося». Дивно, що ніхто ще не звинуватив мене в тому, що я був недостатньо вигадливий у битві з коровою.